Частина 22

Оксана

- Прокидайся, якщо не хочеш спізнитися! - Тимур посадив на мене кішку, яка відразу почала робити масаж кігтями. 

Я потерла очі. Дуже хотілося спати, але я таки змусила себе відірватися від подушки. На годиннику була половина дев’ятого. Розум почав оговтуватись від сну і до мене потрішки доходило, що я пролітаю з шоу, як фанера над Парижем. Чудова нагода впасти у депресію…

Тимур відсунув штори, запускаючи у кімнату сонячне світло. Він був одягнений, причесаний та пахнув лосьйоном після гоління. Я згадала нашу вчорашню розмову, стало трохи соромно за свою різкість. Можна було б якось тактовніше відповісти. З іншого боку, мене можна виправдати стресом. Не кожного дня тебе кидають на кругленьку суму грошей. 

- Я проспала! - хотілося зарядити ляпаса самій собі. - Де мій телефон? Треба дзвонити акторам!

- Не треба нікому дзвонити. Краще приведи себе до ладу та поснідай. А ще скажи, яка там адреса? Викличу Убер.

- На метро доїду, - я дістала ноутбук та відшукала анкети п’ятірки акторів, яких викликала на співбесіду. Намацала під ковдрою мобільний та почала набирати номер першого ліпшого з чоловіків. - Ало, це Віктор? Добрий ранок. А… Вибачте.

Перший сладавав екзамен та навіть говорити зі мною не став. Я перейшла до наступного резюме.

- Все! - Тимур захлопнув ноутбук, вдаривши мене по пальцях. - Ти вже не встигнеш нікого знайти.

- Це ти винний! Не треба було слухати тебе та лягати спати. Я б тоді все встигла!

- А потім заснула б перед камерою.

- Краще так, ніж прийти не підготовленою… Добре, поїду так. Спробую виграти ще трохи часу.

Тимур голосно зітхнув. Він починав набридати.

- Я ж казав, що маю план, - промовив він. 

- Ти багато всякого казав... Який ще план?

Він хитро примружив очі.

- Я буду замість актора. 

Здається, навіть Олег здивувалася. Вона перестала вилизувати себе і вирячилась на Тимура круглими зеленими очима. В мене взагалі земля пішла з-під ніг, я опустилася назад на диван.

- Навіщо? - перше, що змогла запитати. Сам Тимур тим часом посміхався, смакуючи свою хвилину слави.

- Чому ні? Тобі ж це потрібно, а мені не важко.

- Ти не розумієш. Це не забава, все дуже серйозно, - не знаю, кого більше намагалася переконати, Тимура чи себе. Я не вірила у його щирі наміри. 

- Я-то розумію. А ось ти, здається, - ні! Бо чому тоді досі сидиш у піжамі? Бігом збирайся!

- Точно? Просто, якщо це жарт, то я… не знаю... я вб’ю тебе голими руками.

- Та не жартую я! Чесно.

Я кулею полетіла у душ. Як-небудь зібрала волосся та одягла сукню, котру купувала ще для сесії в університет. Від хвилювання апетит зник, тому не стала силувати себе. Та й час спливав, треба було користуватись нагодою, поки мій новоспечений партнер не передумав. Схопила сумку зі змінним одягом, кинула туди пару сорочок Тимура (так було написано у листі з інструкціями) та побігла на вулицю.

Поки ми їхали у машині, я намагалася коротко переповісти історію, яку написала для Андрія, але Тимур більше концентрувався на підтанцьовуванню музиці з магнітоли таксиста. Він був занадто веселий, а мене це неабияк насторожувало. 

- Ти хоч щось запам’ятав? - спитала я, коли ми підіймалися сходами, що вели у студію. 

- Ні. 

- Зовсім нічого? - я ледь не вдарила його.

- Я і без твоїх сценаріїв знаю, що казати. Не хвилюйся.

Хіба це можливо? Від однієї думки про те, що саме Тимур може ляпнути перед камерами, в мене судомило живіт. 

- Я тебе дуже прошу. Будь ласка, не роби дурниць! Краще просто залиш мене, та йди собі. Я не ображусь.

Тимур узяв мене за плечі й подивився в очі, точно так, як це роблять тренера з боксу в перервах між раундами. 

- Слухай мене уважно. Повторюю востаннє: я знаю, що роблю, - він промовив це повільно, відокремлюючи кожне слово. - І припини тремтіти. 

- Не можу, це від хвилювання.

- Але ти відволікаєш мене! 

- Зрозуміла… вибач

Я натиснула на дверний дзвоник і нас відразу пропустили. Назустріч вийшла жіночка, котра сильно нагадувала ведучу новин. Вона тримала теку у руках та притискала мобільний вухом до плеча.

- Оксана Володимирівна, вірно? - запитала вона, звіряючись з документами.

- Так.

- Пройдіть за мною для підписання договору. А ви, пане, - вона обернулася до Тимура, - я так розумію, Андрій Сущенко?

- Взагалі-то ні, - втрутилася я. - Це Тимур, він буде замість Андрія.

- Хм… - вона зробила помітку у журналі. - Зрозуміло. Це угода про нерозголошення, вам необхідно ознайомитися і підписати її. 

Тимура змусили пообіцяти, що він не розповідатиме про подробиці зйомок, не викладатиме фото та відео у соціальні мережі та триматиме язик за зубами як мінімум до прем’єри шоу. А з моїм контрактом все було складніше. Він складався з понад ста пунктів, а більшість з них сходилися до того, що телеканал не нестиме жодної відповідальності в разі медичних ускладнень. Звичайна справа, намагаються максимально перестрахуватись. Я дочитала до половини, а потім пробіглася поглядом до рядка, де мала поставити підпис. У стані мандражу, в якому я перебувала, важко концентруватися на тексті.

- Чудово, - кивнула жінка, коли я намалювала останню карлючку. - А тепер йдіть за мною. 

Вона повела нас лабіринтами коридорів, попутно роздаючи вказівки зустрічним людям. В мене настільки сильно калатало серце, що, здавалося, це чули навіть оточуючі. Принаймні Тимур точно чув, він узяв мене за руку та стиснув її. 

- Я тебе не впізнаю, - прошепотів. - Зберися.

Тим часом ми дісталися широких дверей, які вирізняли від інших великим написом “ТИША, запис відео”. Секретар, менеджер чи директор телеканалу, уявлення не маю, ким була та жінка, відчинила кімнату і пропустила нас всередину.

Це було велике, добре освітлене приміщення. Одну його частину займали відеокамери на штативах та гори іншої техніки, а друга була поділена навпіл тонкою стінкою точно кімнати у будиночку Барбі. Перша “кімнатка” імітувала вітальню. Там стояв пухкий диван, торшер та журнальний столик, тільки замість шпалер на задній стінці висіла зелена тканина для хромакею. Друга зона була облаштована, як типовий кабінет у терапевта, а за письмовим столом пив каву сам лікар.