Що це?

Дім Ковальчуків.

-Мамо, ти сьогодні гречку варила?
-Так, синку, сідай вечеряти.
-Пахне смачно.
-А як іще?
-Та в тебе більше ніяк. - хлопець усміхнувася кутиками вуст.
-Як день минув? - із усмішкою промовила його матір.
-Ще не минув.
-Тоді, як минає?
-Запропонував Єві зустрічатися.
-Ооо, ну нарешті!
-Вона відмовила.
-Що...? Але чому?
-Вона відмовила. Це її справа.
-Чому ти з таким теплом, але одночасно з холодом відповідаєш?
-Тобі відмовляли, коли ти пропонувала зустрічатися?
-Ні, але...
-Отже тобі не зрозуміти. - хлопець встав із-за столу.
-Синку, послухай. - вхопила його за руку мама.
-Слухаю. - не обертаючись обличчям ло неньки мовив син.
-Я колись відмовила твоєму батькові. - хлопець різко обернувся і поглянув на жінку здивованими очима.
-Ти?
-Так, я.
-Але чому?
-Я не була впевнена, що саме він та людина з якою я житиму стільки років. Що в нас буде двоє солоденьких діточок.
-Мамо, я не солоденький.
-Не заважай.
-Вибач.
-Так ось. Мене тоді гризли мільйони щурів сумнівів.
-Але як ви?
-Ти чув мене?
-Воно саме запиталося.
-Після відмови я не могла повірити, що перекреслила однією фразою своє щасливе майбуття. Потім він поїхав за кордон. Я могла лише слухати плітки. Сама не насмілювалася з'ясовувати що й до чого. Наступний рік був чи не найгіршим у моєму житті. Він приїхав. Приїхав на свій день народження. Викрав мене з універу і відвіз до лісу. 
-Куди?
-До лісу.
-Серйозно?
-Ти мене слухаєш? Федю, ну так не можна.
-Я постараюся.
-Продовжую. Вивів із автомобіля і потягнув у глибину. У середину лісу. У серце лісу. Знаєш що було далі?
-Що?
-Спробуй здогадатися.
-За вами погнався якийсь звір і він тебе врятував?
-Ні.
-Тоді розповідай далі.
-Там було озеро. Точніше два озера. Вони були наче дві частинки серця. З'єднував їх маленький стумочок. Але він пояснив, що він глибокий, тому ті озера висохнуть швидше аніж він. Ще він говорив, що коли йде сильний дощ, серце стає єдиним. Без ніяких тріщин. І знаєш що далі?
-Ти йому відповіла взаємністю?
-Пішов дощ. Сильний дощ. Ми розсміялися. Потім поцілувалися. Вперше. І далі побігли до автомобіля, щоб не загрузнути у багнюці. Перед автомобілем вже була добряча калюжа. Я вже зібралася туди лізти, але він підхопив мене на руки і здалося, що через секунду я вже була у салоні. Він біля мене. Усе було, ніби у казці. Потім у небі сяяли блискавки і ми чули гуркіт грому. Після того випадку я не боялася ні того, ні того. 
-Ти не жартуєш? Все так і було?
-Та ні! Так ось, що я мала на увазі. Можливо щось не дає їй погодитися. Я не знаю, які можуть бути в неї причини, ала я бачила, як вона на тебе дивиться, синку.
-Мамо, ти найкраща. Ліпша за всіх дівчат, і хлопців, узагалі зі всіх людей. - налетів юнак із обіймами на матір.
-Я теж тебе люблю, синку.  - пригорнула сина до грудей ненька.
-Було смачно, мамо. Дякую.
-На здоров'я, синку.

Дім Ковалів.

-Доброго вечора.
-Федю, ти?
-Я, тітко.
-Єва гуляти пішла.
-З ким?
-З Юлею і Олею.
-Ясно. 
-Вона скоро буде. Казала, що вже йде додому.
-Я зачекаю на вулиці.
-Проходь. Я тебе чаєм напою і будеш першим куштувати мій новий салат.
-Ніяких відмовок.
-Гаразд. Я вас зрозумів.
-Як там твоя сестричка Софійка?
-Зараз на гуртку.
-Вона на гурток ходить?
-Так.
-На який?
-На хореографію.
-Це щось подібне до танців?
-Так.
-І як у неї успіхи?
-Їй дуже подобається, це головне.
-Маєш рацію, синку.
-Тітко, я звісно розумію, що ви хотіли сина, але невже вам двох доньок не вистачає?
-Будь моїм синочком.
-Як там Світлана?
-Місяць тому мене бабусею зробила.
-Вітаю! І як назвали?
-Микита.
-Я боявся почути - "Нікіта".
-Я теж.

За пів години.

-Федоре, ти?
-Привіт, Єво.
-Що ти тут забув?
-Тебе.
-Ходімо поговоримо.
-Як з язика злизала.
-На щастя, чи на жаль, ні.
-На жаль. 
-Що?
-Нічого. Ходімо погуляємо?
-Пішли. Тільки я мамі скажу.
-Я все чула. - визирнула жінка з кухні.
-Що?
-Хорошої прогулянки, дітки.
-Дякую, мамо.
-Дякую, мамо.
-Вона тобі не мама. 
-Тримай.
-Навіщо?
-Тобі треба поїсти, тому їж це яблуко. 
-Що ти...
-Пішли, у нас мало часу.
-Чому?
-Твоя мама сказала о дванадцятій бути вдома.
-Я вже о десятій солодко спатиму.
-Побачимо.
-Ти не побачиш.
-Побачимо.
-Не дратуй.
-Смачне яблучко?
-Ти спеціально мені його дав, аби я рота закрила?
-Не вийшло.
-Та ну тебе. - хлопець отримав кулак в плече.
-Ходімо. - крикнув хлопець і взяв дівчину за руку на вході до парку.
-Навіщо тобі моя рука.
-Збиратиму тебе частинками.
-Навіщо я тобі? - зупинилася дівчина.
-Єво, що б ти зараз хотіла?
-Чаю. Гарячого чаю.
-Влітку?
-Влітку.
-Окей.
-Куди ти мене тягнеш.
-Побачиш.
-Федю! Ну скажи!
-Чай тобі знайдемо.
-Я не хочу.
-Що?
-Нічого мені не потрібно.
-Я тепер теж хочу.

За кілька хвилин.

-Тримай, Єво.
-Дякую. Чому ти собі не взяв? Хочеш я тобі куплю?
-Хочу, але мені гаряче. Взимку купиш.
-Побачимо.
-Побачимо.
-Що б ти зараз хотів.
-Я?
-Ти.
-Не скажу.
-Так не чесно.
-Було б не чесно з мого боку. 
-Та ну тебе.
-Гаразд.
-Що?
-Я скажу, що я хочу.
-Кажи.
-Хочу, щоб ти дещо розповіла.
-Що?
-Пішли до озера.
-Окей.

Біля озера.

-То що?
-Що?
-Що розповісти?
-Що ти відчуваєш до мене?
-Навіщо це тобі?
-Я хочу зрозуміти, чому ти відмовила.
-Навіщо це тобі?
-У твоєму серці немає мені місця?
-Чому ти це запитуєш?
-Чи у ньому вже хтось живе?
-Федю..
-Чому ти ніколи не розповідала про нього?
-Слухай, я..
-Все ясно. 
-Ти! - юнак отримав червоного ланіта.
-Чому ти мене вдарила?
-Я більше не можу вигадати слів, які заставлять тебе мене послухати.
-Слухаю.
-Ти цілковитий бовдур.
-Навіть не ідіот?
-Ні. Лише бовдур. Я ж не настільки дурна.
-Ти не дурна.
-Я б так не сказала.
-В сенсі?
-Нічого.
-Скажи.
-Не хочу.
-Я хочу.
-Не думай лише про себе.
-Я думаю про нас.
-Еге. Звісно. А те, що немає ніяких "нас" тебе не бентежить?
-Я ж не настільки бентежний.
-Дратуєш.
-Я ще навіть не намагався.
-Відстань!
-Обережно! - хлопець обхопив дівчину однією рукою за талію, іншою тримав зап'ястя.
-Ти... А якщо б я туди впала...
-Ти сама чомусь вибігла на цей міст...
-Дякую.
-Та немає за що.
-Мовчи.
-Що? Чому?
-Замовкни.
-Чому, Єво? Вибач, я справді не хотів.
-Припни пельку. - дівчина закрила очі та  потягнулася вустами до юнака.
-Кого я бачу! - крикнув чоловічий голос, коли хлопець збагнув, що відбувається і майже торкнувся вуст дівчини.
-Денисе!
-Федю, ти чого нервуєш? Я ж лише привітатися хотів.
-Привітався?
-Ще ні. Кого ти там обіймаєш?
-Нікого. - сказала Єва та відійшла на крок від Федора.
-Познайом нас. 
-Денисе, це Єва, моя...
-Його психологиня.
-Оу, навіть так. -із подивом та незвичним виразом обличчя мовив Денис.
-Єво, це мій дядько. 
-Якийсь він не дуже на дядька схожий.
-Бачиш, малій теж подобається моя зовнішність.
-Припни пельку.
-Крадій! Це моя фраза. - із здавалося рум'яними ланітами мовила Єва.
-Ну що ж, хорошого вам вечора, друзі. - сказав чоловік та пішов.
-В мене новий друг з'явився? - у нього здається всі друзі друзів друзі.
-Це наче нормально. Чи ні?
-Напевне.
-Я хочу додому.
-Ти впевнена?
-Додому.
-Гаразд, як бажаєш.
-Еге.
-Тобі не холодно? - мовив Федько знявши із себе та вручивши дівчині кофтину.
-Чому я маю її одягати?
-Я пообіцяв тітці, що приведу тебе додому теплу та усміхнену.
-Я гадала, ти скажеш здорову.
-Ми про здоров'я не домовлялися. Іншим разом.
-Чому?
-Тому що.
-Ясно.
-Вже темніє.
-Не клейся до слів.
-Як же тоді розуміти твої слова?
-Просто.
-Ясно.
-Вже ніч на дворі, а тобі ясно.
-Ти наче ясна зірочка. Як та, що зійшла першою. Ось там. - хлопець накинув на плечі Єви кофтинку, пригорнув дівчину до себе та показав напрям взазівним пальцем вгору, в той час, як дівчина пильно спостерігала за зоряним небом.