1

Божевілля приходить тихо. У цілковитій тиші, наче гра в шахи, де ви зіграли внічию, а потім показово потисли одне-одному руку. Наче інфекція, якою вдалося заразитися через тисячу поглядів і один невинний дотик. Через жар, який якось обпік мою завжди холодну шкіру. Чи існують взагалі такі шляхи зараження? Для мене виявилося, так.

    Я не знаходжу сил дивитися на тебе. Щоразу кажу, обіцяю собі, що сьогодні жодного разу не погляну тобі в очі. А потім знову ганебно зазнаю поразки у клятому двобої з тобою. І тону. Вкотре потопаю в твоїх бездонних очах. Спершу намагаюся винирнути, побороти себе. Потім ж безсило борсаюся, розуміючи, що протистояти не в силах. Тисячу разів питаю у себе чому, але жодної відповіді ще не знайшлося. Так складається моя грішна доля. Написана щоб пололати це, я лишень розчиняюся у тобі. 

       Якщо це не божевілля, то що? Як ще величати стан коли бачиш те, чого немає і не може бути. Нужбо, знайдіть назву! Може, хоч у вас вийде. 

      Ти, причина мого занепаду, щодня наче навмисне підживлюєш сутність, яку я так старанно намагаюся приспати. Даєш підгрунтя, щоб думати і шукати пояснень. Хоч самому, я впевнена, байдуже. Відчиняючи двері, кидаєш погляд на мене, а не на заспану студентку попереду чи місцеву красуню, за якою ганяються всі хлопці. Не ховаючись оцінюєш чи випаде нагода терзати мене ще один день. Рухаєшся повільно, не поспішаючи крокуєш до свого місця. Голова високо піднята, навіть не пригадаю коли востаннє дивився собі під ноги. А хоча, навіщо? Може, щоб побачити мене, розтоптану підошвою твоїх начищених до блиску туфель? Сідаєш і знову вдивляєшся. Приплющаєш очі та злегка опускаєш голову — вітаєшся. Навіть не звертаєш увагу на кілька десятків інших присутніх. Або мені лише так здається.

     Деколи помічаю моменти, коли ти вирішуєш позмагатися і не кидаєш жодного погляду, роблячи вигляд, що забув про моє існування. Але як же солодко потім приймати твою нікчемну поразку. Відчувати перевагу над тим, хто недосяжний. То у вас з'явилися ідеї як це назвати?

  Я надто довго прослідковувала твої звички, щоб не знати, що буде далі. Спостерігала за тим, як змінювався ти, а разом з тим і твоє ставлення до мене. На моїй пам’яті численні дні, коли ми не знали один про одного взагалі нічого. Мені було відомим твоє ім'я, рідко швидким темпом проскакувало мимо вух, а ти і того не знав. Перетиналися на вулиці, байдуже вітаючись, йдучи далі мимо без жодного черв'ячка в душі. Мабуть, тоді жилося легше. Принаймні я не просила Всевишнього позбавити мене спокус. Минала твій силует, ні краплі не турбуючись про те, як ти про мене подумаєш і чи подумаєш взагалі. Десь, блукаючи в своїх думках ми розминалися і йшли далі своїми звивистими дорогами, які практично ніколи не перетиналися. 

   У розмовах з тобою ніколи не проскочували нотки особистого, кордони ніколи не порушувалися. Субординація. Субординація. І ще раз субординація. Та по правді я й не намагалася. Не було причин змінювати ставлення до тебе чи цікавитися твоєю персоною, якій, здається, байдуже на все. Усьому закортіло змінитися коли я найменше цього чекала. І серед десятків інших перед моїми очима найчастіше почав ставати ти. Причиною цього був твій образ: владний, холодний, збайдужілий, який танув у рідкісні випадки. Переді мною. В такі шукані моменти я знаходила залишки тебе того, в очах якого горіло тепло та непояснима любов. До такого тебе й звикла. Протилежного, інакшого, якого в тобі могла бачити лише одна я. І слова, які лунали з твоїх уст поступово ставали зверненими до мене. Вони доходили до вух тихим протяжним голосом і чомусь надовго засідали в голові. 

       Нічия. Ми з тобою на рівних. Для тебе мій погляд, який не звик ховатися єдиний достойний конкурент серед всіх інших. Тож нікому з нас не суджено перемогти. Ані чорному, ані білому не вдасться витіснити суперника, скільки б ще ходів не зробили. Змирімось. Тож ми збиваємо з поля останні шахові фігури і потискаємо руки, завершуючи поєдинок миром.

 І це той момент, коли моя кардіограма зростає та з'являється перший тривожний дзвіночок. Або як ще замудрено називають: «червоний прапорець». Я надто добре пам'ятаю це і щоразу мало не здригаюся при згадці. Приділяю забагато уваги не стільки жесту, як тому, що відчула всередині. Тріпотіння десь в грудях, наче там згарая птахів лоскоче крильми нутрощі. Власні емоції починають брати гору і породжувати картину, занадто далеку від реальності. А вона в свою чергу відбивається у нескінченні сни, бачені мною щоночі, які довго-довго переслідують мій мозок. 

Я чую твій голос вночі, де його аж ніяк не може бути. Чую і вдень. Всюди, навіть коли це неможливо. Через це опускаю повіки в підлогу, а долоні трясуться, наче спосіб життя мій занадто віддалений від здорового. І від вечора до ранку чекаю коли знову почую твій голос у себе над вухом. Коли ти станеш навпроти і почнеш говорити про щось не дуже важливе, не відводячи погляду. Завтра. Післязавтра. Рахую дні. А коли ти з'являєшся, кожна волосинка на голові напружується. Ти не даєш спокою, але я й не прагну його жодної секунди. Це безкінечний трепет і стукіт серця, яке так сильно ніколи ні через кого ще не билося. Не свідомий вибір, а одержимість, яка спіймала у лещата. З цього все й почалося