Пролог

Марійка

– А давай за те, щоб наступне Різдво ми зустрічали десь у Відні, на площі, щоб різдвяні ярмарки, гарячі каштани та смачна кава у затишній кав'ярні, – замріяно мовила Тетянка, моя найкраща подруга.

– А потім Амстердам, Париж й Новий Рік зустріти десь..., – продовжила мріяти я.

– У Римі, – припустила подружка.

– Можна й в Римі. Вічне місто, – погодилася я.

– Дівчата, нехай здійсняться всі ваші бажання, – до нас підійшов офіціант в святковому ковпачку Санти, поставивши перед нами наше замовлення. – З Різдвом!

– Дякуємо, з Різдвом!

Ми з Тетянкою завітали ввечері у невелику кав'ярню в Аркадії, щоб привітати одна одну із Різдвом та Прийдешнім Новим роком.

Традиційно, ми покаталися на ковзанці у парку Шевченко, наробили купу спільних селфі, а зараз переглядали їх, обираючи які саме розмістити у сторис Інстаграму.

– Дивися, а ця здається непогана, – тицьнула в екран Тетянка. Ми тут радісно сміялися, бо щойно піднялися після падіння на льоду. Подекуди на одязі були сліди снігу.

– Точно, давай її, – легко погодилася я.

– Марійка, а ти в Санту віриш? – несподівано спитала подружка.

– Ем, – тільки й сказала я. – Ну ти й спитала… Коли малою була, то вірила, звичайно. Листи Діду Морозу писала, Санті трохи згодом теж, коли й цей святковий персонаж з’явився у нашій країні.

– Ще Святий Миколай є… – підказала Тетянка.

– Він же наче лише до дітей приходить, – розгубилася я. – А чого ти взагалі питаєш?

– Ти не відповіла, – наполягла вона.

– Я не знаю, – чесно відповіла їй. – Колись вірила й він навіть мої бажання виконував. Хоча може то й не він, а батьки. А зараз, я сама собі подарунки купую. До того ж… Ти знаєш, де я працюю. Діти з дитбудинку вірять у диво кожного дня, чекають із нетерпінням на свята та подарунки. Чекають на те, що одного дня у них з’явиться любляча родина...

Але хто як не ми, опікуни таких діток, знаємо, що дива треба робити своїми руками. Або руками меценатів. Тож, ні. Я не вірю в Санту, Миколая чи як там ще його називають різні народи. Я вірю в те, що кожен з нас може подарувати диво іншому. Подарувати любов та тепло тим, кому його так не вистачає…

– Може й так, – якось замріяно відповіла Тетянка. – Загалом, подивись…

І подружка поклала на стіл переді мною конверт. Але він був доволі чудернацьким. Такі точно не розсилали Укрпоштою чи Новою Поштою. Він прийшов здалека.

Пергаментна бумага, прикрашена білими сніжинками, сріблими зірочками, а значився на ній акуратно виведений чорними чорнилами адрес моєї подруги та її ім’я та прізвище.

Але жодної марки, жодної печатки, жодного натяку, з якої країни прийшов дивний лист не було.

– Що це? – просто спитала я.

– Я знайшла його сьогодні під ялинкою. Це лист від Санти! – із блиском в очах скрикнула подружка.

– Що? – не повірила я, взявши до рук конверт. Чомусь одразу в голові заграла мелодія “Jingle Bells”.

– Відкрий, – сказала Тетянка, обійнявши руками чашку із гарячим шоколадом.

Я відкрила конверт, витягнувши із нього такий самий пергаментний лист. Від нього пахло морозом, корицею, ялинкою. Написаний лист був все таким же вітіюватим почерком чорними чорнилами.

– «Люба Тетянка! Пише тобі Санта. Я отримав твій лист й поспішаю до тебе із відповіддю. Ти дійсно була весь рік гарною дівчиною, тож й подарунок я тобі приготував по твоїх досягненнях. Ти ж просила у мене дива – скоро воно постукає у твої двері. Ти хотіла бути щасливою, але ти й так щаслива. Я все перевірив. У тебе є своя квартира, робота, батьки та друзі, що тебе люблять. Ви всі здорові. І це найбільша цінність та багатство.

На жаль, я не такий могутній чарівник, що подарувати мир на всій планеті, але я подарую мир твоїй душі. Ти просила кохання та сім’ї. Це все у твоїх руках. Воно, тобто, кохання, вже давно поруч з тобою. Поглянь навколо. Воно вже чекає на тебе!

З Різдвом, твій Санта»

– Ого! – прочитавши листа лише й відповіла я. – Схоже хтось вирішив подарувати тобі трохи віри в себе.

– Марійко, я впевнена, що це не простий лист!

– Навіть якщо й так, то як цей дивний лист вказує на існування Санти? Він не виконав нічого, лише зауважив, що кохання десь поруч і вже чекає, а мир він подарувати не може, – я не розуміла чого Тетянка так вхопилася за цей дивний лист. Я була впевнена, що його написав хтось з її оточення. Хтось, кого вона вперто не хотіла помічати.

– Знаєш, я за дитячою звичкою кожного року на початку грудня пишу листа Санті. Пишу та кидаю у скриньки, що ставлять по місту, – Тетянка замріяно дивилася у вікно.

– То, може, хтось його знайшов та просто відповів? – наполягала я на більш реальній версії.

– Але чому він опинився під ялинкою? А не у поштовій скриньці? Я давно живу сама, батьки зрідка бувають у мене, та й живуть вони у Чорноморську…