Дива Купальські

Три дні не спадала вже спека. Нічні зорі мерехтіли все яскравіше, обіцяючи духоту ще на два тижні вперед. Десь кувала мінлива зозуля, співали поодинокі цвіркуни в росі й сповіщали про ранню годину гордовиті півні. Дівки–ще не встигло розвиднітись заспане небо–збирали лісовий цвіт та вплітали свої пісні у духмяні вінки разом з квітами. Юнаки спозаранку стягували дрова на вечірнє багаття. Все село дзижчало, наче бджолиний вулик по весні, в переддень липневого свята. Дбайливо люд передавав із уст у вуста перекази та легенди, що нерозривно пов’язували Івана Купала з потойбічними силами духів, і робили усе можливе, аби позбавитися негод та хвороб. Всеміл полюбляв ходити на вечорниці та юнакові полювання. Але перед розвагами він мав скосити траву для худоби.

 Галявина була залита сонцем. У повітрі гули бджоли, літали метелики та комахи, зводили танок зморені пташки. Недалеченько починався ліс. Юнак оглянув місцину. Погляд зачепився за незнайомку, що несміливо визирала з-за височенного дерева лісу так, наче не могла вийти із прохолодного затінку. Хлопець ніколи раніше не бачив її. «Певно, то не тутешня»,-подумки посміхнувся він. Гостя мала довгі золотаві коси, обплетені квітами, трохи курносий веснянкуватий ніс та виразний сяючий погляд. В її очах не було остраху, тільки допитливість. Тільки вони стрілися поглядами, як дівка зникла у гущавині. Всеміл ще кілька хвилин вглядався поміж стовбурів, одначе марно-дерева не приховували собою жодної постаті. Хлопець стусонув плечами, відганяючи неприємну студінь, і взявся до роботи. Додому він дістався, коли сонце вже повернуло на вечір. Із парубоцьких думок не йшло марево дівочої постаті.

До того, як присмерки огорнуть землю, кожен мав омитися водою, тому усе село поспішало до річки за гущавиною. Всеміл прийшов до річки майже останнім. Всі думки тягнулися до лісу, який ховав блідолицю незнайомку. Несвідомо він шарпав поглядом дерева, сподіваючись знов знайти серед них дівчину. Щось магічне вона залишила по собі, щось, що не давало викинути її з голови. І парубку в святковий вечір не хотілося чинити опір дивам. Аж ось чиясь тінь промайнула серед стовбурів. Юнакові здалося, що у проміннях вечірнього сонця золотом зблиснули пасма дівочих кіс.

Позаду він залишав голоси, швидко кинувшись уперед. Хтось із парубків гукнув його, але не отримав жодної відповіді–Всеміл вже промайнув повз кущові підступи лісу. Тінь з’являлася то там, то тут, заводячи його у саму гущавину. Над головою дзижчали літні комахи, супроводжуючи молодика, а із далеку ще було чутно плескотіння ріки. Хлопець поривчасто зупинився й перевів подих. Задуха опікала легені. На мить юнакові здалося це безглуздим заняттям. Та, ведений божевіллям, хлопчина йшов далі, все шукаючи незнайомку.

-Повертайся!-наче шепіт біля вуха майнув дівочий голос.

-Виходь, мавко!-іншого пояснення Всеміл не мав. День перед святом Івана Купала, незнайома дівчина у лісі з золотими косами та облудливі чари-все скидалося на те. Хлопцеві було лячно, однак він прикипів поглядом до гущавини. Листя дикої ягоди з шелестом ворухнулися і молодикові показалася нявка. Дівчина навіть не дивилася на прибулого й не зважувалася вимовити хоча б слова. Юнакові не такими здавалися лісові русалки: у тій, що стояла перед ним, не було жодного лукавства чи злості.

-Чом ти дивилася на мене?–таки наважився порушити безмовність парубок. Дівка підняла на нього очі.

-Бо було цікаво,-і замовкла, пильно роздивляючись Всеміла. На якийсь час між ними знову запала тиша. Знову стало чутно регіт, плюскіт та дзижчання. Навка повільно притулилась до стовбура.-Я хочу побачити людей. Відчути, як це–бути людиною.

-Зазвичай мавки таке не кажуть,-здивовано відповів на це юнак, знов оглядаючи незнайомку.

-І як багато мавок ти бачив до мене?-поцікавилась дівчина, посміхаючись. Парубок і собі знічено усміхнувся:

-Жодної.

-От і я за це,-кивнула головою володарка лісу і замислилась.-Слухай, а як ви святкуєте Іванову ніч?

-Звідки ти знаєш про неї?-підняв брову хлопець. Магічні істоти навряд чи повинні знати про людські святки.

-Чула від сестер,-стусонула плечами та у відповідь.

-Зрозуміло. Ми завжди стрибаємо через багаття, аби захиститися від усього поганого, та шукаємо цвіт папороті, який може позбавити хвороб і нещасть. Також співаємо пісні і танцюємо. Зазвичай це дуже весело,-знов посміхнувся Всеміл, поринаючи у спогади та передчуття. Із кожним його словом русалка тускнішала. Все, чого прагнуть її сестри–залоскотати кожного, хто необачливо сходить зі стежки. І більш нічого. Юнак помітив похмуре біле обличчя своєї співрозмовниці і знов заговорив:-Утім, цього разу ти сама зможеш побачити усе. Звісно, якщо дійсно того хочеш.

            Нявка на мить припинила дихати. Вона не тямила себе від радості, що нарешті зможе вирватися на волю. Та неспокій швидко охопив серце: що, як цей молодик просто її вб’є?

-Якщо ти даси мені можливість провести одну ніч, як звичайна людина,-повільно почала вона.-Я покажу тобі, де кожен рік квітне папоротевий цвіт.

-Дійсно?–не вірячи блимнув парубок. То ж чарівна квітка, яку ще жоден не відшукав.

-Мавкам та іншим мешканцям лісу він ні до чого,-посміхнулась у відповідь русалка.

-Ну пішли, як не брешеш,-мавка кивнула і хлопець розвернувся, вже збираючись робити перший крок.-Мене, до речі, Всемілом звати. А тебе?

-Мальвою,-тільки й сказала лісова русалка.

            Назад вертались майже мовчки. Іноді дівчина питала про різні речі, та переважну більшість шляху кожен подумки повертався до свого. Довкола все купалося у теплих промінцях западалого сонця і цвірінчали дзвінкоголосо птахи. Нарешті попереду промайнула бистрина річки, у якій омивалися люди.

-Гей, Всемілу!-окрикнув його Святослав, відділяючись від гурту.-Ти куди так зірвався?

-Ходив зустрічати дівку,-і хлопець кивнув на мавку, що озиралася довкола.-Мальвою звати.

-Мене зви Святославом, дівчино,-привітно посміхнувся юнак, роздивляючись гостю.-Ти звідки? Не бачив я тебе ніколи у нашому й сусідніх селах.