13. Ляльки.

Я сидів на ліжку й слухав мірне дихання дівчини. Вона знову поринула в легкий ранковий сон. Моя рука все ще лежала на її плечі, відчуваючи живе, органічне тепло шкіри.

Кілька хвилин у голові було тихо.

А потім щось змінилося.

Мій видозмінений зір, який останнім часом начебто згасав, раптом спалахнув. Перед внутрішнім поглядом одна за одною виникли геометричні схеми, числа, пропорції.

І разом із ними — обличчя.

Я не відразу зрозумів, чиє саме.

Не дівчини.

Не її батьків.

І навіть не людей з фотографій.

Я подумав про ляльок.

Тих, що стояли в дитячій кімнаті.

Думка була настільки дивною, що я спочатку відкинув її. Просто випадкова асоціація. Порцелянові обличчя, скляні очі, застиглі посмішки. Нічого спільного з живими людьми.

Але я вже не міг позбутися цього відчуття.

Я обережно прибрав руку з плеча дівчини, підвівся й вийшов зі спальні.

Коридор зустрів мене знайомим числовим кодом, що пульсував на стінах. Цього разу я навіть не спробував його прочитати.

Я біг.

Босі ноги майже безшумно ковзали холодним паркетом. За кілька секунд я вже стояв перед напіввідчиненими дверима дитячої кімнати.

Усередині все було ідеально впорядковано. Дівчина вчора витерла пил, розставила речі. Ляльки сиділи на полицях рівними рядами.

Я підійшов ближче.

Перша — порцелянова дівчинка у пишній сукні.

Я дивився на її обличчя.

Тонкий ніс.

Лінія підборіддя.

Розріз очей.

Нічого.

Або майже нічого.

Я перевів погляд на одяг.

І завмер.

Парчеві візерунки.

Металеві застібки.

Химерний крій.

Я вже бачив це.

Де?

Я заплющив очі.

І переді мною виникли фігурки з гри.

Мініатюрні люди, які вночі рухалися клітинками будинку-поля.

Я відкрив очі й знову подивився на ляльку.

Порівняв подумки.

Збіг.

Не приблизний.

Точний.

Я подивився на наступну.

Потім на третю.

Костюми повторювалися.

Ті самі тканини.

Ті самі фасони.

Ті самі застібки.

У мене похололо всередині.

Але чому?

Це ще нічого не доводило.

Можливо, фігурки гри були зроблені за зразком старих ляльок. Можливо, навпаки. Збіг міг бути частиною одного дизайну.

Я вже хотів відійти від полиці, коли погляд знову зачепився за обличчя порцелянової дівчинки.

Цього разу щось клацнуло.

Не в кімнаті.

В голові.

Я бачив її.

Не тут.

Учора.

В альбомі.

Я різко відсахнувся.

Ні.

Не її.

Обличчя було іншим.

Але щось у ньому...

Я повернувся до першої ляльки.

Потім до другої.

До третьої.

У пам'яті почали спливати сторінки альбому.

Молодий чоловік у лівому ряду.

Дівчина з пишним волоссям.

Хтось біля капітана команди.

Ще одне обличчя.

І ще.

Я не намагався більше згадувати. Я просто дивився.

Обличчя з фотографій.

Обличчя ляльок.

Одне.

Друге.

Третє.

Збігів ставало забагато.

Я кинувся до бібліотеки.

Я висмикнув із нижньої полиці важкий випускний альбом і кинув його на дубовий стіл.

Руки тремтіли.

Я розгорнув першу групову фотографію.

Молодий чоловік у лівому ряду.

Я дивився на нього кілька секунд.

Потім заплющив очі.

У голові з'явилася полиця.

Третя лялька зліва.

Я відкрив очі.

Знову на фотографію.

Знову на полицю, яку вже бачив подумки.

Той самий нахил голови.

Та сама форма носа.

Та сама лінія щелепи.

Я перегорнув сторінку.

Дівчина з пишним волоссям.

Маленька родимка на щоці.

Я відчув, як по спині пройшов холод.

Та сама родимка була намальована на обличчі порцелянової ляльки.

Я почав гортати швидше.

Фото.

Лялька.

Фото.

Лялька.

Я вже не шукав схожості. Я перевіряв відповідність.

І що більше перевіряв, то менше залишалося місця для випадковості.

Кожна фотографія давала мені новий збіг.

Кожен збіг повертав мене до дитячої кімнати.

А кожна лялька — назад до альбому.

Нарешті я зупинився.

Переді мною лежала фотографія групи випускників.

Звичайна фотографія.

Щасливі молоді люди.

Живі.

Справжні.

Принаймні такими вони мали вигляд.

Я повільно підняв очі.

Мені раптом стало важко дихати.

Я зрозумів, що саме мене лякає.

Не те, що ляльки схожі на людей із фотографій.

Навпаки.

Фотографії були схожі на ляльок.

Ця думка виникла сама.

І після неї всі попередні факти раптом почали ставати на свої місця.

Ляльки були одягнені як фігурки з гри.

Фігурки з гри рухалися так, ніби виконували наперед заданий алгоритм.

Люди на фотографіях мали ті самі обличчя, що й ляльки.

Дівчина мала бездоганне минуле, для якого я не знайшов жодного реального сліду.

Будинок зберігав докази цього минулого — фотографії, речі, документи.

І водночас той самий будинок був ігровим полем.

Я провів пальцем по фотографії.

Випускники посміхалися мені з минулого.

А десь за стіною їхні застиглі копії сиділи на полицях дитячої кімнати.

Я заплющив очі.

Окремі факти.

Я весь цей час сприймав їх окремо.

Ляльки.

Гра.

Альбом.

Минуле дівчини.

Будинок.

Моя нічна видимість.

Математичні структури.

А тепер вони зійшлися.

Не в теорію.

Поки що лише в припущення.

Але надто послідовне, щоб його можна було просто відкинути.

Мій аналітичний розум почав вибудовувати картину.

Якщо фотографії були створені разом із будинком...