10. Кристал.

Я вже збирався повертатися, коли помітив дещо незвичайне.

Поруч стояв маленький столик.

Або те, що в цьому світі ним називалося.

Його поверхня нагадувала тривимірний куб, який хтось розгорнув у просторі, а потім забув зібрати назад. Грані столика постійно зміщувалися, але предмет, що лежав на ньому, залишався нерухомим.

Кристал.

Я не знав, звідки знав, що це саме кристал.

Він не відбивав світло.

Він його випромінював.

М'яке, глибоке сяйво огортало грані, але не створювало жодної тіні. Навіть навколишня геометрія ніби відступала перед ним.

Я підійшов ближче.

І в ту мить у мене виникло дивне відчуття.

Я вже бачив його.

Не очима.

Десь глибше.

У грі.

У тих символах, які не міг прочитати.

У тих послідовностях, які мій розум чомусь починав розуміти ще до того, як я встигав їх усвідомити.

Я простягнув руку.

Коли пальці торкнулися холодної грані, крізь мене пройшло знання.

Не слово.

Не образ.

Швидше — двері, які на мить прочинилися.

Я побачив нескінченну кількість світів.

Одні народжувалися.

Інші згасали.

Між ними тягнулися тонкі золоті лінії.

А десь за всім цим існувала величезна структура, настільки складна, що мій розум міг охопити лише крихітний її фрагмент.

І я раптом зрозумів одну річ.

Гра не була створена для того, щоб у неї грати.

Вона була способом щось...

Я не встиг зрозуміти що.

Простір навколо мене здригнувся.

Стіни почали розсипатися на світло.

Я міцніше стиснув кристал, намагаючись утримати хоча б частину побаченого.

Але він уже змінювався.

Кристал став теплим.

Його грані розчинилися, перетворившись на крихітну живу істоту, яка тріпотіла в моїй долоні.

Я спробував роздивитися її.

Вона стала квіткою.

Ніжною, майже прозорою.

Пелюстки розкрилися — і всередині них на мить знову промайнула та сама безмежна структура.

Потім квітка спалахнула.

І перетворилася на метелика.

Він сів мені на палець.

Я дивився на нього, не розуміючи, чому мені так важливо його не втратити.

А потім прокинувся.

Різко.

Я лежав у ліжку.

Наді мною була знайома стеля.

Поруч спала дівчина.

Ранкове світло пробивалося крізь штори.

Я розтиснув долоню.

Порожньо.

Метелика не було.

Кристала не було.

Але щось залишилося.

Думка.

Вона виникла в моїй голові настільки чітко, що я спочатку подумав, ніби хтось прошепотів її мені на вухо.

Я не міг згадати всього, що побачив.

Не міг відтворити формул.

Не міг пояснити структуру.

Але одну річ знав напевно.

Те, що я називав грою, було лише поверхнею.

Під нею існувало щось значно більше.

І я щойно торкнувся цього.

Лише на мить.

Лише краєчком свідомості.

Але тепер я вже знав.

І найгірше було те, що десь дуже глибоко всередині я відчував:

воно також дізналося, що я побачив.

Не образ.

Не звук.

Знання.

Я лежав нерухомо й дивився в стелю, намагаючись упіймати його, поки воно ще не розчинилося.

Перед очима знову промайнув кристал.

Потім — фотографія.

Дівчинка.

Школа.

Старий будинок.

Дерева за вікном.

Моя власна рука, яка відчиняє двері.

Я заплющив очі.

І раптом побачив усе це одночасно.

Не як спогади.

Як креслення.

Одна деталь накладалася на іншу, з'єднуючись тонкими невидимими лініями.

Фотографія.

Довідник.

Розповідь дівчини.

Мій родич.

Будинок.

Навіть дорога, якою я сюди приїхав.

Усе збігалося.

Занадто точно.

Я сів на ліжку.

За вікном уже не було вчорашнього шторму. Сад тихо блищав після дощу. Все виглядало абсолютно звичайним.

І саме це налякало мене найбільше.

Я спробував пригадати дорогу сюди.

Де саме звернув із траси?

Яка була назва селища?

Який вигляд мала заправка, біля якої я зупинявся?

Я напружив пам'ять.

І нічого не знайшов.

Не забув.

Не переплутав.

Там просто не було чого згадувати.

Я повільно перевів погляд на дівчину.

Вона мирно спала.

Її обличчя було спокійним.

Занадто спокійним.

І тоді в моїй голові щось клацнуло.

Я згадав фотографію її батьків.

Згадав свого родича поруч із ними.

Згадав школу.

А потім раптом зрозумів, що не можу пригадати жодної людини, яка бачила їх живими.

Жодного голосу.

Жодного випадкового спогаду.

Жодної дрібниці, яка не мала б жодного сенсу.

Минуле дівчини існувало тільки там, де воно було потрібне.

У фотографіях.

У книжках.

У її пам'яті.

У моїх спогадах.

Я відчув, як по спині повільно пробіг холод.

Не минуле було підробленим.

Саме слово «минуле» раптом втратило для мене звичний зміст.

Наче я вперше побачив, що за декораціями немає нічого.

Ні старого будинку.

Ні школи.

Ні дитинства.

Ні дороги.

Ні людей, які колись тут жили.

Тільки те, що мало виглядати так, ніби все це було.

І в цю мить переді мною на одну коротку секунду спалахнула вся картина.

Не думка.

Не припущення.

Майже бачення.

Порожній простір.

А потім — будинок.

Сад.

Дорога.

Фотографії.

Книги.

Дівчина.

Я.

Усе виникає одночасно, немов хтось одним рухом розкладає на столі готову гру.

І так само швидко картина зникла.

Я сидів нерухомо.

Серце билося дедалі швидше.

Тепер я знав лише одне.

Можливо, я помилявся не в деталях.