Ранок прийшов непомітно.
Спочатку ніч просто почала втрачати свою глибину. Темрява за вікном посіріла, але це був якийсь неправильний сірий колір — надто рівний, майже безбарвний. Потім у ньому проступила бліда жовтизна, і старі штори пропустили кілька тонких смуг світла.
Вони лягли на підлогу, на край ліжка, на книжку, що залишилася розгорнутою на столі.
Я дивився на них і не міг зрозуміти, що саме мене насторожує.
Світло було звичайним. Речі — теж. Та між ними ніби зникло щось невидиме, якась звична узгодженість, завдяки якій кімната вночі залишалася тією самою кімнатою, а вранці ставала просто світлішою.
Я прокинувся від холоду й кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у стелю.
Ще не пам'ятав, де знаходжуся.
Потім усе повернулося: будинок, вчорашній вечір, камін, свічки, бібліотека, старий підручник, від якого я так і не зміг відірватися.
Будинок.
Я повернув голову до столу. Книжка лежала саме там, де я її залишив. Поруч стояла чашка, на дні якої застиг темний слід від чаю. На спинці стільця висів мій светр.
Усе було на місці.
І все ж я мав дивне відчуття, ніби речі не просто дочекалися мого пробудження, а були відтворені за чиїмось описом. Досить точно, щоб я не міг указати на помилку. Недостатньо точно, щоб перестати її відчувати.
Я потер обличчя.
Наслідки поганого сну. Холод. Втома. Можливо, надто довго просидів над книжкою при свічках.
Я завжди вважав, що для кожного відчуття є причина, навіть якщо її не вдається відразу знайти. Просто не варто поспішати з висновками.
Я приїхав сюди вчора ввечері, заніс речі, розклав найнеобхідніше й спробував зробити це місце хоча б трохи придатним для життя.
Тепер у будинку був хтось живий.
Дивне відчуття.
Наче він довго чекав на господаря, а дочекавшись, не зовсім зрозумів, що тепер із ним робити.
Я підвівся, накинув щось тепле й підійшов до вікна.
На подвір'ї лежав ранковий туман. Він затримався між деревами, огортаючи хвіртку й стару доріжку так, що все за нею здавалося трохи нереальним.
І тоді я побачив її.
Спочатку лише силует за хвірткою.
Вона стояла нерухомо й дивилася на будинок.
Не на мене.
Саме на будинок.
Наче намагалася переконатися, що вчорашнє світло у вікні їй не наснилося.
Я відсунув фіранку.
Дівчина підняла голову.
Наші погляди зустрілися.
Вона трохи здивувалася, а потім усміхнулася й помахала рукою.
Я машинально помахав у відповідь.
Через кілька хвилин у двері постукали.
Два короткі удари.
Пауза.
Один довгий.
Я відчинив.
— Привіт.
— Привіт.
Вона стояла на ґанку, трохи ніяковіючи, наче сама не була до кінця впевнена, чи правильно зробила, що прийшла. Тепер я міг роздивитися її краще: молода, жива, з якимось дивним, майже невловимим відчуттям легкості в рухах. Вона не виглядала людиною, яка просто прийшла познайомитися із новим сусідом. У ній було щось таке, що одразу привертало увагу, хоча я не міг сказати, що саме.
— Вибач, що так рано, — сказала вона. — Просто я вчора побачила, що тут хтось є.
Я озирнувся на будинок.
— Тут давно ніхто не жив?
— Давно.
Вона подивилася через моє плече в коридор.
— Тому я й вирішила зайти. Познайомитися.
Проста фраза. Звичайна. Нормальна.
І саме від цього мені стало трохи незручно. Я раптом зрозумів, що вчора навіть не подумав про те, що в новому місці можуть бути сусіди.
— Я...
Я назвав своє ім'я, але майже одразу перестав слухати себе.
Вона назвала своє.
Я почув його.
Зрозумів.
Навіть повторив подумки, щоб запам'ятати.
Але вже за кілька секунд ім'я кудись вислизнуло.
Залишилося лише враження від нього.
Щось легке.
Маленьке.
Тепле.
Сонячний промінчик.
Все.
Тепер у моїй голові вона була сонячним промінчиком.
Хоча вголос я, звичайно, цього не сказав.
— Ти нещодавно переїхав? — запитала вона.
— Учора.
— Тоді ти, мабуть, ще нічого тут не знаєш.
— Майже нічого.
Вона усміхнулася.
— Тоді тобі пощастило.
— Чому?
— Бо я знаю.
Вона сказала це так просто, ніби це було найочевидніше у світі.
Я теж усміхнувся.
Ми поговорили ще кілька хвилин — про будинок, дорогу, магазин, до якого треба було йти досить далеко, про те, що тут майже ніхто не ходить, і про те, що взимку в цьому будинку буває особливо холодно. Розмова була звичайною, майже буденною. І все ж увесь цей час мене не залишало дивне відчуття, ніби поруч зі мною є щось, чого я поки не вмію назвати.
Вона стояла навпроти.
Говорила.
Рухалася.
Сміялася.
І від неї ніби йшло тепло.
Не фізичне.
Щось інше.
Спочатку я подумав, що це просто враження від людини, яка давно тут живе. Потім — що я просто не виспався після першої ночі в чужому будинку.
А потім відчув це знову.
Сильніше.
Енергія.
Величезна.
Я на мить замовк.
Вона одразу помітила.
— Що?
— Нічого.
Я дивився на неї й раптом подумав про батарейку.
Дивно.
Саме про батарейку.
У кожного ніби була своя. Хтось народжувався майже з повною. Хтось — із половиною. Комусь її вистачало на все життя, якщо не витрачати даремно. А в мене... Я ніколи не знав, скільки її було в мене насправді.
Може, трохи.
Може, кілька відсотків.
А може, нічого.
Наче на заводі мене зібрали, запакували, відправили у світ...
а батарейку просто забули покласти в комплект.
Я подивився на дівчину.
У неї батарейка була.
І заряджена вона була так, що ставало моторошно.
Не на день.
Не на життя.
Здавалося, її енергії вистачило б на створення кількох світів.