Дитяча кімната

2. Сонячний промінчик.

Ранок прийшов непомітно.

Спочатку ніч просто почала втрачати свою глибину. Темрява за вікном посіріла, але це був якийсь неправильний сірий колір — надто рівний, майже безбарвний. Потім у ньому проступила бліда жовтизна, і старі штори пропустили кілька тонких смуг світла.

Вони лягли на підлогу, на край ліжка, на книжку, що залишилася розгорнутою на столі.

Я дивився на них і не міг зрозуміти, що саме мене насторожує.

Світло було звичайним. Речі — теж. Та між ними ніби зникло щось невидиме, якась звична узгодженість, завдяки якій кімната вночі залишалася тією самою кімнатою, а вранці ставала просто світлішою.

Я прокинувся від холоду й кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у стелю.

Ще не пам'ятав, де знаходжуся.

Потім усе повернулося: будинок, вчорашній вечір, камін, свічки, бібліотека, старий підручник, від якого я так і не зміг відірватися.

Будинок.

Я повернув голову до столу. Книжка лежала саме там, де я її залишив. Поруч стояла чашка, на дні якої застиг темний слід від чаю. На спинці стільця висів мій светр.

Усе було на місці.

І все ж я мав дивне відчуття, ніби речі не просто дочекалися мого пробудження, а були відтворені за чиїмось описом. Досить точно, щоб я не міг указати на помилку. Недостатньо точно, щоб перестати її відчувати.

Я потер обличчя.

Наслідки поганого сну. Холод. Втома. Можливо, надто довго просидів над книжкою при свічках.

Я завжди вважав, що для кожного відчуття є причина, навіть якщо її не вдається відразу знайти. Просто не варто поспішати з висновками.

Я приїхав сюди вчора ввечері, заніс речі, розклав найнеобхідніше й спробував зробити це місце хоча б трохи придатним для життя.

Тепер у будинку був хтось живий.

Дивне відчуття.

Наче він довго чекав на господаря, а дочекавшись, не зовсім зрозумів, що тепер із ним робити.

Я підвівся, накинув щось тепле й підійшов до вікна. 

На подвір'ї лежав ранковий туман. Він затримався між деревами, огортаючи хвіртку й стару доріжку так, що все за нею здавалося трохи нереальним.

І тоді я побачив її.

Спочатку лише силует за хвірткою.

Вона стояла нерухомо й дивилася на будинок.

Не на мене.

Саме на будинок.

Наче намагалася переконатися, що вчорашнє світло у вікні їй не наснилося.

Я відсунув фіранку.

Дівчина підняла голову.

Наші погляди зустрілися.

Вона трохи здивувалася, а потім усміхнулася й помахала рукою.

Я машинально помахав у відповідь.

Через кілька хвилин у двері постукали.

Два короткі удари.

Пауза.

Один довгий.

Я відчинив.

— Привіт.

— Привіт.

Вона стояла на ґанку, трохи ніяковіючи, наче сама не була до кінця впевнена, чи правильно зробила, що прийшла. Тепер я міг роздивитися її краще: молода, жива, з якимось дивним, майже невловимим відчуттям легкості в рухах. Вона не виглядала людиною, яка просто прийшла познайомитися із новим сусідом. У ній було щось таке, що одразу привертало увагу, хоча я не міг сказати, що саме.

— Вибач, що так рано, — сказала вона. — Просто я вчора побачила, що тут хтось є.

Я озирнувся на будинок.

— Тут давно ніхто не жив?

— Давно.

Вона подивилася через моє плече в коридор.

— Тому я й вирішила зайти. Познайомитися.

Проста фраза. Звичайна. Нормальна.

І саме від цього мені стало трохи незручно. Я раптом зрозумів, що вчора навіть не подумав про те, що в новому місці можуть бути сусіди.

— Я...

Я назвав своє ім'я, але майже одразу перестав слухати себе.

Вона назвала своє.

Я почув його.

Зрозумів.

Навіть повторив подумки, щоб запам'ятати.

Але вже за кілька секунд ім'я кудись вислизнуло.

Залишилося лише враження від нього.

Щось легке.

Маленьке.

Тепле.

Сонячний промінчик.

Все.

Тепер у моїй голові вона була сонячним промінчиком.

Хоча вголос я, звичайно, цього не сказав.

— Ти нещодавно переїхав? — запитала вона.

— Учора.

— Тоді ти, мабуть, ще нічого тут не знаєш.

— Майже нічого.

Вона усміхнулася.

— Тоді тобі пощастило.

— Чому?

— Бо я знаю.

Вона сказала це так просто, ніби це було найочевидніше у світі.

Я теж усміхнувся.

Ми поговорили ще кілька хвилин — про будинок, дорогу, магазин, до якого треба було йти досить далеко, про те, що тут майже ніхто не ходить, і про те, що взимку в цьому будинку буває особливо холодно. Розмова була звичайною, майже буденною. І все ж увесь цей час мене не залишало дивне відчуття, ніби поруч зі мною є щось, чого я поки не вмію назвати.

Вона стояла навпроти.

Говорила.

Рухалася.

Сміялася.

І від неї ніби йшло тепло.

Не фізичне.

Щось інше.

Спочатку я подумав, що це просто враження від людини, яка давно тут живе. Потім — що я просто не виспався після першої ночі в чужому будинку.

А потім відчув це знову.

Сильніше.

Енергія.

Величезна.

Я на мить замовк.

Вона одразу помітила.

— Що?

— Нічого.

Я дивився на неї й раптом подумав про батарейку.

Дивно.

Саме про батарейку.

У кожного ніби була своя. Хтось народжувався майже з повною. Хтось — із половиною. Комусь її вистачало на все життя, якщо не витрачати даремно. А в мене... Я ніколи не знав, скільки її було в мене насправді.

Може, трохи.

Може, кілька відсотків.

А може, нічого.

Наче на заводі мене зібрали, запакували, відправили у світ...

а батарейку просто забули покласти в комплект.

Я подивився на дівчину.

У неї батарейка була.

І заряджена вона була так, що ставало моторошно.

Не на день.

Не на життя.

Здавалося, її енергії вистачило б на створення кількох світів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше