Глава 1. Стара казка.

Я - Світлотінь.

Це я тільки-но дізналася. А взагалі до сих пір мене звали по-іншому. Цілком навіть людськими іменами. Рідкість тільки в тому, що в свідоцтві про народження вказано два імені, як ніби я якась принцеса: Світлана Тетяна. Коли дитині дають кілька імен, то звуть його все одно якимось одним. А мене  обома одразу, поки не скоротили до швидкого Сень. І ось тепер дізнаюся, що моє справжнє ім'я - Світлотінь. Всі навколо ходять, мов буки, нічого не пояснюють толком. Єдине усвідомила: я - не людина. Ось так живеш на світі білому шістнадцять років, і раптом дізнаєшся, як щось банальне: ти - не людина ні з якого боку! Та й взагалі віднести мене до якогось розумного виду представляється дуже навіть проблематичним. Тому що земні батьки, виявляється, зовсім навіть і не мої батьки, бо мене вони всиновили? Чи треба казати, вдочерили? А насправді з одного боку у мене татко - справжнісінький ангел, а з іншого: моя мама - справжня демониця. Ні, не треба говорити, що більшість чоловіків саме так і вважають, що вони святі, а їхні половинки - сила нечиста. В моїй ситуації все саме так і є. Я теж повірити не могла. Та й досі до мене повністю не доходить. Може, мені навмисно таку несинітницю кажуть? Власні батьки? А сенс?

У дитинстві мені часто розповідала мама (тепер дізнаюся, що нерідна) казку. Мені вона дуже подобалась, і я просила перед сном переказувати її знову і знову. Потім я, звичайно, виросла, і балувати мене розповідями на ніч перестали, але дитяча пам'ять зберегла історію в усіх подробицях.

«Одного разу, давним-давно (а виходить, не так вже й давно, якихось сімнадцять років тому), злетів з небес білокрилий ангел. Посланий був він на землю, щоб зробити добру справу, врятувати вмираючого хлопчика. Але, з якоїсь фатальної випадковості, потрапив він під лопаті злітаючого гвинтокрила (ще одне свідчення, що було це не так давно, я раніше тільки цього не розуміла) і звалився з покаліченими крилами прямо в дикий, що не знає ноги людини, ліс. Упав він на сиру землю, та так і залишився лежати, поранений і знесилений. Так би і загинув прекрасний білий ангел в непрохідних хащах, якби не пролітала випадково повз по своїх справах справжнісінька демониця. Вона була втіленням сил темряви на землі, але в той же час вона була диявольськи красива. Її привернув дивний світ між деревами. Спустившись, демониця побачила небесного ангела зі зламаними крилами, але не розсміялася від зловтіхи, а підійшла ближче. Його світлий лик привернув її погляд, і вона довго не могла відвести від потерпілого своїх чорних очей. Демониця відклала всі свої справи і вирішила допомогти ангелу. Вона не могла повідомити на небеса, що з ним сталося лихо, адже її і близько не підпустили б до священих земель. І до себе, в Темні Світи, забрати його не могла. І вона стала лікувати красеня-ангела сама. Півроку доглядала гостя з темних світів пораненого. Тільки дикий ліс був свідком цього. І полюбила його всім своїм чорним серцем. Та й ангел, коли прийшов до тями, спочатку був в шоці, побачивши схилену над ним демоницю, але незабаром скорила його і її темна краса, і її незвичайна самовідданість, з якою піднімала вона на ноги небожителя. Так полюбили один одного ті, хто повинен був один одного ненавидіти. А коли крила ангела зрослися і зміцніли, змушений він був покинути кохану, щоб летіти на небо. А демониця повернулася в свої рідні місця. Так закінчилася ця незвичайна любов».

Коли я стала дорослішою, і у мене додалося досвіду від прослуховування інших казок, то одного разу запитала: «Якщо вони так один одного любили, у них, напевно, повинен був з'явитися маленький синочок?»

«Ні, у них з'явився не маленький синочок, а маленька донечка».

«І що ж з нею сталося далі?» - зраділа я, чекаючи продовження.

«Дівчинку віддали добрим людям на виховання. А що вже з нею сталося далі - це зовсім інша казка».

І все!

І ось тепер мене раптом приголомшують: «Люба, а пам'ятаєш ту казочку про ангела і демоницю, яка тобі так подобалась в дитинстві? Тебе ще завжди цікавило, що сталося з їх донечкою. Так ось, це казочка про твоїх справжніх батьків. Ти і є та маленька дівчинка, яку віддали на виховання добрим людям. А ми і є ті добрі люди».

І як накажете розуміти?

Розумій - не розумій, а риюсь я зараз у себе на мансарді, збираючи валізу, бо сказали мені прийомні батьки: «Півгодини на збори - і прощавай», а вони там, внизу, розмовляють з дивною тіткою, що прийшла по мою душу. З її приходу, власне, все й почалося. Нічого мені і не снилося сьогодні, як раптом з'явилася до батьків дивна відвідувачка, побачивши яку пахани відразу зблідли і знітилися, переговорили з нею кілька хвилин, покликали мене, проінформували коротко щодо казочки і щодо того, що прийшов час прощатися. Я спочатку все за жарт сприйняла, а тітка відразу ж почала демонструвати крила і здатність літати. Тільки мене цим не здивуєш, недарма я в цирковій сім'ї виросла, і не такі фокуси бачила. Правда, батьки, на моє здивування, санітарів не викликали, навпаки, тітку підтримали, мовляв, загальноосвітню школу закінчила, поїдеш далі вчитися. Ну, раз так категорично з дому виганяють, то я піду, чим далі, тим краще. І я вирушила пакувати в невелику валізку тільки особисті речі. Як сказала тітка: «все інше там видадуть».

Руки перебирають одяг в шафі, а в голові все крутиться: що з усього цього може бути правдою? Я - дочка світла і темряви? І що ж від такого союзу могло статися? Світлотінь? Взагалі-но, батьки розповідали, що з дитинства я примудрялася так заховатися, що мене довго знайти не вдавалося. Бувало, шукають по всій кімнаті, вже збираються в міліцію заявляти про викрадення дитини, як раптом я прокидаюся в ліжечку, звідки, на кшталт б, і вилізти не могла, тільки ніхто мене там не бачив. Потім звикли трохи, вже не турбувалися, тато казав: «виспиться, сама з'явиться». А я часто засинала то в шафі, то під ліжком, коротше, де прийдеться. Коли я підросла, то моєю улюбленою грою стали хованки. Тільки зі мною ніхто грати не хотів. Я могла поруч стати так, що ніхто мене не бачив, а потім з криком бігти «Палі-стукалі!» У дитсадок мене не водили, дитинство я проводила на манежі цирку, як і більшість дітей артистів. Тільки, якщо звичайно в цирку працюють цілі династії, то пахани відразу поставили крапки над «і»: в цирку я працювати не буду. Я особливо і не рвалася, але цікаво було - чому вони проти? Адже всі батьки мріють, щоб діти пішли по їх, так би мовити, стопах. Взагалі-но, вони у мене акробати. І акробати класні, нагород у них купа. Але моє майбутнє з цирком ніколи не пов'язували. Я, проводячи на манежі вільний час і спілкуючись з різним народом, навчилася деяким трюкам, деяким фокусам, але професійно мене ніхто не готував. Школу я закінчила елітну, дуже дорогу. Але в класі особливо не виділялася, в групу крутих не входила, та й коли це в еліту брали дітей циркачів? Жили ми непогано, але не шикарно. Був у нас будинок двоповерховий, просторий, але не такий, як у крутіїв, посередній, купили його в рік мого народження. І «волга» була, їй років, як мені, а на нову тачку поміняти папка так і не зібрався й досі... Стоп. А за які ж гроші вони, тоді ще молоді циркачі, примудрилися в один рік  машину з будинком придбати, та ще й, коли була дитина маленька? А потім ще й елітну школу мені оплачували? Невже, правда, їм заплатили за те, що вони беруть мене на виховання? Якось раніше я ніколи над такими питаннями не замислювалася. Гаразд, вірю, що я їм не рідна, але при чому тут ці казки з ангелами і демонами? О! Напевно, я - позашлюбна дочка когось із відомих артистів. Або політиків. Тільки зізнаватися не хочуть, от казки і вигадують. Згадав біологічний тато про нащадку, вирішив влаштувати мою долю, відправити в який-небудь престижний вуз. Що ж, хіба я проти? Все одно я збиралася після школи вступати куди завгодно, тільки в інше місто. Подалі від рідних. Щоб ніхто не знав, що я з сім'ї циркачів, а то в класі я так до самого випуску і залишилася «циркачкою». Так що поки все збігається з моїми планами. Ура! Їдемо вступати! Сподіваюсь, мій невідомий батько допоможе юній студентці.