Глава 32. Ціна порятунку

Проте щойно ми зробили крок уперед, повітря під склепінням просторої зали болісно забряжчало, мов натягнута струна. Темрява по кутках раптово ожила, набрякаючи густими, майже матеріальними тінями.

Простір навколо розривався мікротріщинами, з яких ударило смородом озону та горілого каміння. З цих провалів випірнули потворно викривлені постаті. Це були істоти з розлому — агресивні, засліплені диким голодом і потойбічним жахом. Відчувши чисту, концентровану магію дев'ятої пелюстки, вони не мали наміру чекати чи домовлятися — і ринули на нас суцільною чорною хвилею.

— Назад! — вигукнув Іоанн, миттєво заступаючи мене своїм тілом.

Його очі спалахнули сліпучим, загрозливим бурштиновим вогнем Альфи. Під давніми кам’яними склепіннями розітнувся потужний, глухий рик, від якого завібрувала земля під ногами. Веріон у статусі величного сірого вовка срібною блискавкою випереджав нападників, на льоту збиваючи з ніг найважчих монстрів. Марина, спритно підхопивши з підлоги важкий уламок арматури, з розвороту відбивала потвору за потворою, що проривалися з боку. А Щастя розправив свої перламутрові крила, посилаючи в темряву сліпучі імпульси магічного світла, які випалювали тіні та відкидали ворожий авангард назад.

Бій був жорстоким, безкомпромісним і нещадним. Іоанн бився немов оскаженілий, приймаючи на себе основний удар цього хаосу й ні на міліметр не відступаючи від мене.

У якийсь момент простір над нами розсікла одна з найнебезпечніших істот — величезна, з кігтями, схожими на довгі чорні леза, вона зробила карколомний, нелюдський стрибок прямо мені в груди.

— Ксю! — гаркнув Іоанн.

Він закрив мене собою в останній мікромомент. Тріск розірваної тканини, важкий звук удару та бризки гарячої крові луною відбилися від древніх стін — потвора з силою пробила його плече своїм отруйним шипом.

Іоанн навіть не скривився. Лише здавленно, запекло рикнув, одним потужним, розривним рухом переламав істоті шию й відкинув її знівечене тіло геть.

— Іоанне, ти поранений! — злякано вигукнула я, з жахом спостерігаючи, як на його сорочці швидкими темпами розпливається темна, майже чорна пляма, яка відгонила солодкуватим ядом.

— Не відволікайся! Поки шлях відкритий — забирай останню пелюстку! — перебиваючи пекельний шум бою, мовив він і м'яко, але рішуче штовхнув мене в напрямку вівтаря. — Збери останній пазл артефакту! Пам'ятаєш, що казало Щастя?!

Я на секунду заціпеніла, подивившись на нього, і в голові миттю прояснилися слова мого грифоноподібного друга:

«Коли ви об'єднаєте дев'ять пелюсток — усі істоти знайдуть дорогу додому...»

— Якщо артефакт буде з'єднано, вони всі знайдуть шлях назад! — промовила я й ринулася до сяючого вівтаря.

Простягнувши тремтячі пальці, я торкнулася кришталевого фрагмента. Дев'ята пелюстка мовби чекала на це — вона м'яко впала в кулон. Квітка всередині спалахнула сліпучим, абсолютним білим світлом. По всьому підземеллю прокотилася м'яка, але невблаганна магічна хвиля, змиваючи з кутків усю темряву.

Зала заповнилася дивовижним, заспокійливим резонансом. Істоти розлому раптом зупинилися. Їхній агресивний рев згас, змінившись тихим, майже молитовним гудінням. Один за одним вони почали розчинятися в повітрі, перетворюючись на мільярди сріблястих іскор, які струмками піднімалися вгору й зникали у відкритому міжпросторовому шляху.

Серед цього сліпучого сяйва до мене наблизилася велична постать Щастя. Його перламутрові крила миготіли на повну силу, а в очах читалася нескінченна, глибинна вдячність.

— Щастя! — я підбігла до свого крилатого друга й міцно обійняла його за шию, ховаючи обличчя в його м'якій, теплій вовні.

Він лагідно поклав свою важку лапу мені на груди, і його глибокий голос залунав прямо в моїй голові:

— Ти завжди зможеш до мене звернутися, біла вовчице. Я почую тебе з будь-якого світу. Прощавай... і будь щаслива.

За мить його силует повністю розтанув у сяйві, залишаючи по собі лише теплий розрадливий слід у душі.

Ззаду пролунали важкі кроки. Рука Іоанна лягла мені на плече, він пригорнув мене до себе, ніби намагаючись захистити від усього світу:

— Усе буде добре... — тихо прошепотів він.

Але в наступну секунду його тіло дрібно здригнулося, і він почав повільно осідати на холодну кам'яну підлогу.

— Напевно... не все... — ледь чутно мовив він, остаточно втрачаючи рівновагу.

— Іоанне! Що з тобою?! — я підхопила його, з усіх сил стримуючи його важку вагу, і опустилася разом із ним на коліна.

До нас підбігли схвильовані Марина та Веріон, який уже набув людської подоби.

— Брате, не жартуй так! — гарячково заговорив Веріон, збліднувши та опускаючись поруч. — У нас же чудова регенерація! Рана зараз затягнеться, чуєш?!

Іоанн повільно підвів на нього важкі, затягнуті серпанком очі й із гіркою, беззахисною посмішкою промовив:

— Чудова... Тільки вона безсила проти потойбічної отрути...

— Ні-і-і! — розвідлунням пролунав мій розпачливий крик під склепінням підземелля.

Двома руками я стиснула його криваве плече, відчуваючи, як його зазвичай палаюче тіло стає крижаним, а чорні вени отрути розповзаються шиєю вгору.