Глава 31. Шлях до дев'ятої пелюстки

Похмурі, масивні вежі замку Любарта велично височіли на тлі блідо-сірого осіннього неба. На тлі їхньої давньої могутності наше авто здавалося майже крихітним. Коли двигун заглух, у салоні на мить запанувала напружена мовчанка — кожен із нас розумів, що саме за цими грубими цегляними стінами вирішиться фінал нашої довгої мандрівки.

— Пам’ятаєте, як усе починалося? — тихо промовила Марина, спершись ліктями на переднє сидіння й дивлячись на величні мури. — Тоді, у перших підземеллях, ми ледве розуміли, куди потрапили... А тепер це останній крок.

— Фінал, у якому ми переможемо, — твердо відповів Іоанн, переплітаючи свої пальці з моїми.

Його тепло моментально заспокоїло тремтіння в моєму тілі. Альфа глянув на мене з такою ніжністю й рішучістю, що будь-який сумнів розвіявся. Я згадала ту саму першу ніч, коли старець — Творець цього світу — передав мені перший синій пелюсток артефакту, попередивши про ціну нашого договору. Тоді я ще не знала, на що прирікаю себе, але зараз ішла до кінця з відкритими очима.

Ми вийшли з машини й спрямували кроки до важких дерев'яних воріт. Щастя, який слідував за нами у своїй величній, сяючій формі  крилатої пантери, злегка розправив широкі перламутрові крила. Повітря навколо нього м'яко завібрувало, і від пір'я розлилося тепле, сріблясто-біле світло, розганяючи вогкі сутінки давнього подвір'я.

— Підземелля замку глибокі й заплутані, — зауважив Веріон, придивляючись до темного входу в долівку. — Але остання пелюстка схована значно глибше, ніж попередні. Звичайні туристичні проходи туди не ведуть.

— Нам підкажуть знаки, — відповіла я, дістаючи кулон. Восьмипелюсткова квітка всередині сяяла гарячим пурпуром, а пульсація відбивалася прямісінько в моєму серці, нагадуючи про інтуїцію, яка завжди вела мене крізь небезпеки.

Ми спустилися кам'яними сходами у вогку прохолоду підземелля. Важке, застояне повітря буквально тиснуло на груди, а тиша була настільки глухою, що наші кроки лунали, мов грім. Щастя йшов попереду — його величний силует та сяючі крила освітлювали древні склепіння м'яким, променистим сяйвом, завдяки якому темрява відступала перед кожним нашим кроком.

— Дивіться, — Марина вказала пальцем на кам'яну стіну, вкриту давнім мохом. — Оце воно?

На старій цеглі вирізнялися дивні рунічні символи. Вони ніби проступали крізь камінь, палахкочучи слабким золотавим вогнем.

— Це таємне письмо прадавніх, — мовив Іоанн, провівши пальцями по візерунку. Він відчував магію не гірше за мене. — Воно реагує лише на прадавній артефакт. Ксю, спробуй.

— Але як саме? — я підійшла ближче, розглядаючи заглиблення в центрі символу, яке за формою ідеально повторювало форму нашої квітки.

— Ключ у твоїх руках, біла вовчице, — пролунав у моїй голові глибокий, оксамитовий голос Щастя. Він підійшов зовсім близько, і його сяюче крило торкнулося мого плеча, огортаючи хвилею спокою. — Поклади квітку-артефакт у центр висіченої знаками руни. Тільки так відкриються двері, яких не існує для звичайного ока.

Тремтячими руками я зняла з шиї ланцюжок. Кулон пек долоню від напруженої магії. Слідуючи пораді Щастя, я обережно приклала восьмипелюсткову квітку до шорсткої поверхні священного каменю.

У ту ж секунду підземелля здригнулося!

Низький, гуркітливий гул рознісся стінами. Руни на камені спалахнули сліпучим пурпуром, і давня масивна брила, що століттями здавалася монолітною частиною стіни, із важким скрипом почала зсуватися вбік. З утвореної щілини потягнуло магічним туманом і льодяним холодом.

— Оце так механізм... — видихнула Марина, мимовільно притискаючись до Веріона.

— Це не механізм, це чиста магія, — тихо мовив Веріон, закриваючи її плечем. — Вхід у таємний ярус. Сюди не ступала нога жодної людини.

За зсунутою брилою відкрилися вузькі, круті сходи, що йшли стрімко вниз, у саму безодню підзамча.

— Щастя, ти зможеш освітити нам дорогу далі? — запитав Іоанн, оглядаючи темну прірву.

Істота ствердно кивнула. Його перламутрові крила розправилися ще ширше, випромінюючи неймовірне сріблясте світло, що розрізало непроглядну пітьму таємного проходу.

— Ідіть за мною, — залунав голос грифоноподібного велетня в наших думках. — Дев'ята пелюстка близько. Але будьте пильні... Вона приваблює не лише нас.

Ми почали повільно спускатися давніми сходами у найглибше таємне підземелля. Кожен крок віддавався луною, а кулон на моїх грудях пульсував усе частіше й частіше, вказуючи, що мета вже поруч. І невдовзі сходи закінчилися, відкриваючи перед нами грандіозну, простору залу.

У самому її центрі, оповита сріблястим магічним туманом, ширяла вона — остання, дев’ята пелюстка. Вона мерехтіла, мов маленька зірка, чекаючи на своє возз'єднання з артефактом...