Глава 30. Дорога до останньої пелюстки

Ранок зустрів нас м'яким золотавим світлом, що пробивалося крізь важкі штори. Сніданок учотирьох вийшов несподівано затишним і домашнім. Навіть виснажливе відчуття тривоги, яке чатувало на порозі свідомості, на якийсь час відступило перед запахом свіжозвареної кави, гарячих млинців та невимушеними жартами.

Іоанн сидів поруч, час від часу торкаючись моєї руки чи дбайливо підсуваючи мені тарілку. Але справжнім дивом цього ранку був Веріон.

Поки Марина щось щебетала про свої враження від садиби, оракул раптом легким рухом відкинувся на спинку стільця. В один момент його силует розмився — і за мить замість чоловіка на підлозі вже сидів великий, витончений сірий вовк із мудрими золотими очима. Він грайливо підморгнув здивованій Марині й так само легко, буквально за частку секунди, знову набув людської подоби.

— Ого! — Марина аж випустила з рук виделку. — Ти це зробив взагалі без зусиль!

— Прокляття остаточно спало, — посміхнувся Веріон, поправляючи комір сорочки. У його голосі більше не було колишньої важкості. — Магія розлому більше не зв'язує мою суть. Перевтілення тепер таке ж природне, як і подих.

Іоанн задоволено кивнув, але його погляд швидко став серйозним. Він випростався, і в кімнаті одразу відчулася сила Альфи.

— Це чудово, брате, бо твоя сила нам знадобиться, — мовив Іоанн, переводячи погляд з Веріона на нас із Мариною. — Поки ми вирушаємо по останню пелюстку, зграя починає масштабну зачистку. За останніми даними, після закриття розлому саме в лісах і на східній території залишилося найбільше потойбічних істот. Якщо ми не знищимо їх зараз, вони почнуть пробиратися до поселень.

— Воїни вже готові? — уточнив Веріон.

— Так. Команди розбиті на групи. Поки нас не буде, вони патрулюватимуть периметр і вичищатимуть ліс, захищаючи місто.

Від його слів по спині пробіг легкий мороз, але відчуття сильної руки Іоанна на моїй талії заспокоїло. Ми більше не були самі. За нами стояла ціла зграя.

І раптом Щастя, який досі мирно спав у мене на колінах, зіскочив на підлогу. Його тіло спалахнуло м'яким перламутрові сяйвом і збільшилося разів у чотири. Передокрою постала велична, граційна істота. Вона уважно окинула нас поглядом і промовила глибоким, лунним голосом:

— Послухайте мене: якщо ці істоти не нападають першими — не знищуйте їх.

— Як не знищувати?! — гарячково запитав Альфа.

— Вони так само загубилися, — м'яко пояснив Щастя. — Коли відкрився розлом, їх затягнуло сюди з різних світів. Вони розгублені й просто шукають дорогу назад. Коли ви об'єднаєте всі дев'ять пелюсток, магічний резонанс відкриє їм шлях додому.

Я вмить підхопилася з-за столу й підійшла до нього.

— А ти?.. Ти теж підеш?

Він лагідно пригорнувся до моєї руки й тихо відповів:

— Так. Я мушу піти, Оксано. На мене чекає мій народ. Але наш зв'язок не зникне — ми завжди зможемо спілкуватися ментально.

— Ні... Я не хочу тебе відпускати, — прошепотіла я, ледь стримуючи сльози й стискаючи його шовковисту вовну.

— Все буде добре, біла вовчице, — м'яко відгукнувся він у моїй голові. — А зараз вам час у дорогу.

За годину ми вже сиділи в машині. Іоанн упевнено тримав кермо, я мовчки дивилася на пейзажі, що пролітали за вікном, а на задньому сидінні панував власний світ.

Марина з Веріоном підійшли до завдання «розрядити обстановку» з усією відповідальністю. Вони змагалися в дотепності, згадували кумедні моменти з минулого й сперечалися через вибір музики так завзято, що ми з Іоанном кілька разів не втрималися від сміху. Вони немов навмисно намагалися відганяти будь-які похмурі думки, що збиралися над нами перед фінальним випробуванням.

Проте що ближче ми під'їжджали до Луцька, то сильніше пульсував кулон на моїх грудях. Магічний резонанс ставав майже відчутним на дотик — тепло розливалося по тілу, відгукуючись десь глибоко в душі.

Коли попереду замайоріли знайомі обриси міста, Іоанн трохи збавив швидкість і глянув на мене через дзеркало заднього виду, а потім стиснув мою долоню.

— Ксю? Ти відчуваєш її?

— Так, — тихо відповіла я, дістаючи кулон. Магічна квітка всередині сяяла майже сліпучо, реагуючи на наближення останньої частини. — Вона зовсім поруч.

Я підвела очі й зустрілася поглядом із чоловіком.

— Іоанне... Останню пелюстку потрібно шукати там же, де була й перша. У підземеллях Луцького замку.