Глава 29. Мій дім і наш новий початок

Я сховала обличчям у міцні груди Іоанна, ніби намагаючись сховатися від сотень поглядів, прикутих до нас. Серце досі шалено калатало після поєдинку, а магічний резонанс визнання відгукувався трепетом у кожній клітині.

— Я не звикла до такої уваги... — стиха прошепотіла я, стискаючи його сорочку в пальцях. — Можливо... підемо додому?

Іоанн на мить завмер, а потім його груди здригнулися від тихого, оксамитового сміху.

— О, це вже прогрес, — посміхнувся він, погладивши мене по спині. — Ти назвала мій дім нашим. Ходімо, Луно моя.

Ми повільно рушили до садиби. Поки ми йшли повз зграю, перевертні обабіч стежки шанобливо схиляли голови. Навіть Елеонора, мати Іоанна, яка стояла біля самого ґанку, після короткої паузи нахилила голову на знак поваги перед новою Владаркою. В її очах досі читався шок, але проти закону крові та вибору Альфи вона більше не могла перечити.

На самому ґанку нас наздогнали Веріон із Мариною. Подруга одразу ж випередила оракула й окинула мене палаючим поглядом.

— Ну що, подруга, вітаю з новим статусом! — радісно вигукнула вона. — Ти взагалі розумієш, ким тільки-но стала?!

— Якщо чесно... не до кінця, — зізналася я, трохи ніяковіючи під їхніми поглядами.

— Що-о-о?! — в один голос вигукнули Марина та Веріон, перезирнувшись.

Веріон хитав головою, але в його очах грали теплі іскорки:

— Ну тобі, брате, і пощастило з Луною! Вона досі не усвідомлює свого значення для всієї зграї.

Іоанн лише посміхнувся, нічого не відповівши, і тільки міцніше пригорнув мене до себе, заводячи всередину будинку.

Вечеря минула практично в цілковитому мовчанні. Елеонора вперше відмовилася розділити з нами їжу й зачинилася у своїх покоях — і, щиро кажучи, це було на краще. Атмосфера й без того була насиченою. Лише Щастя кілька разів намагався розважити нас: то кумедно полював за тінню на стіні, то видавав смішні звуки, розправляючи свої перламутрові крила. Але кожен із нас був надто занурений у власні думки.

Після вечері ми з Мариною побажали хлопцям на добраніч і розішлися по своїх кімнатах. Вона обійняла мене біля дверей, тихо шепнувши: «Ти була неймовірна, вовчице», і я залишилася одна.

Утома останніх днів далася взнаки. Щойно моя голова торкнулася м'якої подушки, я миттєво поринула в глибокий, безтурботний сон.

Крізь сон я відчула, як прохолодне нічне повітря змінилося знайомим, рідним теплом. Потім пролунав низький, ледь чутний шепіт прямо біля мого вуха:

— От надумала собі... спати сама. Віднині ми завжди будемо разом.

Я навіть не встигла остаточно прокинутися, як опинилася в надійних, гарячих обіймах. Іоанн дбайливо пригорнув мене до себе, перетягуючи на свої груди, і в мене з'явилося дивовижне відчуття, ніби я ширяю десь у невагомості — далеко від усіх загроз і тривог.

Його губи торкнулися моєї скроні, потім опустилися нижче — до щоки та шиї, залишаючи неквапливі, ніжні поцілунки. Кожен його дотик відгукувався всередині солодким жаром. Я солодко потягнулася, обіймаючи його за шию й занурюючи пальці в його густе волосся.

Це була зовсім інша пристрасть — без поспіху, сповнена глибокої довіри, вдячності та ніжності, яка зв'язувала наші душі міцніше за будь-які магічні узи.

Коли перша хвиля ласки вщухла, ми лежали, переплівши пальці. Моя голова спочивала на його плечі, а його рука повільно гладила моє волосся.

У тиші кімнати думки мимоволі повернулися до майбутнього.

«Що чекає нас далі? — думала я, спостерігаючи, як кулон на моїх грудях стиха пульсує м'яким світлом. — Завтра ми вирушаємо до Луцька. Там чекає остання, дев'ята пелюстка. Що станеться, коли ми знайдемо її? Коли магічна квітка розквітне повністю? Чи закінчиться наша небезпека, чи це лише початок чогось більшого?..»

Іоанн, ніби відчувши мої тривоги через магічний зв'язок, тихо зітхнув і притягнув мене ще ближче, ховаючи під своїм захисним крилом.

— Не думай про це зараз, Ксю, — тихо прошепотів він, поцілувавши мене у верхівку. — Все буде добре. Я поруч. Спи, моя біла вовчице... Адже завтра на нас чекає важкий день.

Я заплющила очі, відчуваючи рівний стукіт його серця під своєю долонею, і спокійно заснула, знаючи, що в цих обіймах мені більше нічого не загрожує.