Глава 28. Поєдинок у сосновому лісі та заклик Зграї

Повернення на території клану відчувалося зовсім інакше, ніж раніше. Ліс навколо головної садиби зустрічав густою тінню сосен та знайомим запахом вологої хвої, але спокійної атмосфери не вийшло. Напруга висіла в повітрі, щойно наша машина зупинилася на подвір'ї.

На ґанку головного будинку вже чекала Елеонора. Вона виглядала велично й водночас суворо, її погляд палав неприхованим обуренням. Збоку стояв Ліон — права рука Альфи, з напруженим і винуватим виразом обличчя.

— Іоанне! — голос матері Альфи прорізав тишу, щойно той вийшов із авто. — Твоє рішення посадити Лалу під варту — це абсолютне божевілля! Вона донька високопоставленого старійшини! Ти ганьбиш наш рід заради цієї... людської дівчини!

Іоанн навіть не здригнувся. Він зробив крок уперед, накриваючи мене своєю широкою спиною.

— Лала порушила закон зграї та підставила під загрозу життя моєї обраниці, — карбуючи кожне слово, промовив Альфа. Голос його звучав як грізний рик. — Моє рішення остаточне, мамо.

— А я кажу тобі, що це помилка! — не відступала Елеонора, зверхньо глянувши на мене.

У цей момент Ліон ступив уперед і важко зітхнув:

— Альфо... є проблема. Декілька днів тому Лала втекла з-під варти. Вартові не змогли її знайти, вона наче крізь землю провалилася.

Іоанн стиснув кулаки, на його вилицях ходили ходуном жовна. Він і гадки не мав, що «втеча» була лише інсценуванням: Елеонора особисто вивела Лалу й потайки сховала її в одному з дальніх крил великого будинку Альфи, чекаючи зручного моменту.

— Розберемося з цим негайно, — суворо відрізав Іоанн, прямуючи до кабінету разом із Ліоном та радою старійшин.

Настав пізній вечір. Поки хлопці вирішували справи зграї та перевіряли магічний захист кордонів, Марина та Веріон влаштувалися на терасі. Я ж вирішила трохи прогулятися біля будинку, щоб розвіяти важкі думки й просто подихати свіжим, смолистим повітрям соснового лісу.

Сутінки густішали, лагідний вітерець колихав верхівки дерев. Поруч зі мною, безшумно перебираючи лапками, ішов Щастя. Його чорна хутряна шубка зливалася з темрявою, лише очі світилися фосфоричним вогнем.

Раптом Щастя зупинився. Його вуха сіпнулися, а спина вигнулася дугою.

— Ксю... стережись! Смердить заздрістю і блохами! — тихо прошипів магічний дух, залопотівши крилами.

Та не встигла я й рота розкрити, як із густих кущів вискочила тінь.

З хрипким, спомненим люті риком на мене вистрибнула величезна вовчиця. Сіра, з бруднувато-чорним коміром на загривку і налитими кров'ю очима. Це була Лала. Вона не знала, що за час нашої подорожі я здобула свою внутрішню суть, і була свято переконана, що нападає на беззахисну, слабку людину, яку можна просто загризти насмерть.

Вся лють і ненависть Лали втілилися в цьому стрибку.

Але замість страху в мені спалахнув жар. Моя внутрішня вовчиця прокинулася миттєво, заричавши у відповідь.

Імпульс магії пронизав кожну клітину мого тіла. За частку секунди, прямо в повітрі, замість тендітної дівчини постала розкішна, велика Біла Вовчиця з шерстю, що сяяла, мов чистий сніг під місяцем.

Лобове зіткнення! Лала відскочила, заскавучавши від несподіванки й шоку. В її вовчих очах промигнув дикий жах — вона не очікувала побачити перед собою потужне хиже створіння.

— Оце так поворот! Дай їй прочуханки, біла! Вкуси її за той брудний комір! — заверещав Щастя, злетівши на найближчу гілку сосни.

Шум боротьби та магічні сплески миттєво привернули увагу. З будинку вискочили Марина з Веріоном, а за ними — десятки перевертнів зі зграї, Елеонора та сам Іоанн.

Марина скрикнула і поривалася кинутися мені на допомогу, але Веріон міцно втримав її за плече.

— Ні, Марино, зачекай! — суворо мовив оракул. — Це поєдинок. За законами крові й зграї ніхто не має права втручатися, коли вовчиці з'ясовують право на Альфу.

Зграя швидко оточила нас щільним колом. Люди й перевертні шепотілися в німому зачудуванні, спостерігаючи за граційною, сяючою білою звіриною, яка протистояла сірій нападниці.

Лала кинулася знову, намагаючись вчепитися мені в горло. Ми зчепилися у жорстокому двобої: тріщали гілки, летіла земля з-під кігтів. Вона діяла від розпуки та люті, а я — керуючись чистою силою, свободою та гідністю. Я відчувала підтримку вісімки пелюсток, відчувала силу землі під лапами.

Зробивши спритний викрут, я ухилилася від її іклів, збила сіру вовчицю з ніг міцним ударом і всією вагою притисла її до землі.

Лала безпорадно борсалася під моїми лапами. Я нахилила голову прямо до її морди й видала такий грізний, владний і глибокий рик, від якого забриніло саме повітря. Це була абсолютна перемога. Лала підібгала хвоста, припинила опір і защулила вуха, капітулюючи.

Навколо нас запанувала дзеленчаща тиша. А потім із натовпу пролунав перший шепіт, який миттю переріс у гучний заклик всієї зграї:

— Луна... Це Луна!

— Біла Вовчиця... Наша Луна!

До нас швидко підбігли вартові. Я підняла лапу, дозволяючи їм забрати принижену й тремтячу Лалу, яка одразу ж повернулася в людську подобу. Елеонора стояла бліда, мов полотно, не в змозі вимовити й слова.