Глава 27. Повернення до рідних земель

Ранок зустрів нас тихим шелестом сосен і золотистими променями сонячного світла, що пробивалися крізь фіранки. Після нічного божевілля на Світязі, коли магічна буря нарешті вщухла, сон був дивовижно глибоким і солодким.

Я розплющила очі й одразу відчула лагідне тепло. Іоанн не випустив мене зі своїх обіймів навіть уві сні: його міцна рука захисно спочивала на моєму стані, а подих був рівним і спокійним. Його риси обличчя зараз здавалися неймовірно м’якими, без жодного натяку на ту звірину лють, що володарювала ним уночі під впливом повного місяця.

— Не спиш, вовчице моя? — пролунав його низький, злегка сонний голос. Іоанн повільно розплющив свої палаючі бурштинові очі й посміхнувся — так тепло й ніжно, що всередині мене розлилася хвиля солодкого трепету.

— Не сплю... — усміхнулася я у відповідь, провівши пальцями по його щоці. — Дякую за цей ранок, Альфо.

Він подався вперед і обережно, торкаючись лише кінчиками губ, поцілував мене в лоб, а потім — у губи. Це був повільний, неймовірно чуттєвий поцілунок, сповнений турботи, каяття за нічний страх і безмежної любові.

Коли ми нарешті вийшли на залиту сонцем терасу, Марина вже сиділа в пледі з кухлем духмяного какао, а Веріон поруч тихо щось їй шепотів, від чого подруга м’яко всміхалася. Щастя у формі пухнастої чорної кишенькової пантери з комфортом умостився у неї на колінах і задоволено заплющував очі, коли вона чухала його за вушком.

— О, підтягнулися наші герої! — грайливо підморгнула Марина, роблячи ковток. Потім вона перевела погляд на хлопців і благально склала долоні: — Хлопці... слухайте. Після вчорашньої підводної «екскурсії», Стражів і кілометрів мулу... благаю, дайте нам хоча б один день просто відпочити! Позагоряти, поплавати без магічних вибухів і перетворень.

Ми з Мариною перезирнулися й разом подивилися на Іоанна та Веріона «котячими» очима.

Іоанн зітхнув, але в його очах спалахнули тепло й легка посмішка. Він переглянувся з Веріоном, який лише злегка знизав плечима, мовляв: «Я безсилий проти її прохань».

— Цілий день ми собі дозволити не можемо, дівчата, — м'яко, але тоном справжнього лідера промовив Іоанн, підходячи до мене ззаду й обіймаючи за талію. — Попереду остання, дев'ята пелюстка. Вона чекає нас у Луцьку. Але перш ніж вирушати туди, нам обов'язково треба заїхати в клан — узгодити кілька важливих питань із радою старійшин і перевірити захист зграї.

— Тож у нас є пів дня, — посміхнувся Веріон, наливаючи нам усім свіжого трав'яного чаю. — До обіду Світязь повністю у вашому розпорядженні. Тільки відпочинок, сонце і спокій.

— Ура! Пів дня — це вже перемога! — радо вигукнула Марина.

Ці кілька годин перетворилися на справжню казку, виткану з сонячного проміння, прозорої озерної води та ніжності. Світязь був спокійним і лагідним, мов кришталеве дзеркало. Ми гуляли уздовж берега, білосніжний пісок приємно грів босі ноги, а теплий вітер лоскотав волосся.

Іоанн практично не відходив від мене ні на крок. Кожен його дотик — випадкове торкання долоні, міцні обійми у воді, коли він підхоплював мене на руки, чи неквапливі поцілунки в плече — дихали такою глибокою турботою, ніби він досі намагався компенсувати вчорашній переляк. Ми плавали разом у прозорій воді, де сонячні зайчики грали на дні, і на мить здалося, що жодної небезпеки у світі більше не існує — були лише ми двоє.

Навіть Веріон здавався зовсім іншим. Відкинувши свою звичну строгість оракула, він щиро сміявся разом із Мариною, виловлюючи її з води, а Щастя розправляв свої перламутрові крила й весело ширяв над нами, піднімаючи тисячі сонячних бризок.

Напруга останніх днів повністю розчинилася в цьому лагідному озерному спокої. Моя внутрішня вовчиця лагідно муркотіла, впиваючись відчуттям безпеки, домашнього затишку та присутності нашого Альфи.

Коли сонце піднялося до самого зеніту, забарвлюючи воду в сліпуче золото, Іоанн тихо пригорнув мене до своїх міцних грудей на березі.

— Пора збиратися, Ксю, — тихо прошепотів він мені у волосся. — Клан чекає. А далі — Луцьк і фінал нашого шляху.

Я подивилася на кулон на своїх грудях: вісім пелюсток пульсували єдиним, гармонійним, теплим світлом. Залишився останній ривок.

— Я готова, — посміхнулася я, стискаючи його гарячу долоню. — Ходімо.