Глава 26. Затоплене місто та восьмий промінь

Гучна, важка тиша підводного коридору тиснула на вуха. Ми з Мариною бігли вперед, а обабіч нас височіли колосальні, розступлені стіни Світязя. Вода в них здригалася й пульсувала, стримуючи нелюдський напір, а дно під ногами було вкрите темним, слизьким мулом та напівзотлілими залишками прадавніх човнів. Плече все ще пекло від світої подряпини, залишеної кігтем Щастя, але цей біль не давав мені зануритися у вовчий транс. Позаду все ще лунав лункий рев оскаженілих вовків і грізне рикання нашого крилатого захисника, але з кожним кроком ці звуки глухнули, поступаючись місцем іншому, значно моторошнішому шуму.

Це був шепіт.

З товщі темної води, просто крізь прозорі водяні стіни, на нас дивилися сотні блідих, сяючих очей. Вони кликали нас. Шепотіли голосами наших найрідніших людей, благали зупинитися, повернути назад, ступити у воду.

— Ксюхо... ти чуєш? Це ж... — спантеличено мовила Марина, сповільнюючи крок і заворожено повертаючи голову до водяної стіни.

— Не слухай! — закричала я, міцніше стискаючи її холодну долоню й шарпаючи вперед. — Це ілюзія! Не дивись у воду!

Мій кулон на грудях замиготів тривожним, пекучо-крижаним світлом. Наш коридор раптово закінчився, і ми вибігли на велику площу, приховану на самому дні озера. Навколо височіли руїни прадавнього затопленого міста Райгорода. Замість вулиць тут були напівзруйновані кам'яні колони, оповиті чорними водоростями, що рухалися в темряві, наче живі змії. А над усім цим велично та зловісно височіла вежа з чорного граніту.

Саме там, у глибині напівзруйнованого храму, на нас чекали вони.

З крижаного туману, що клубочився над плитами, повільно виникли високі, безформні постаті. Водяні Стражі. Вони не мали облич — лише соткані з річкової тини, моху та кісток затонулих плавців силуети. Вони пересувалися безшумно, оточуючи нас щільним колом і закриваючи єдиний вихід. Повітря вмить стало настільки холодним, що кожен подих виривався густою парою.

Стражі не нападали. Вони повільно розступилися, вказуючи на масивний вівтар у центрі зали. На ньому стояла глибока чаша з темною, дзеркальною рідиною, а довкола неї палахкотіли сім порожніх заглиблень.

Прадавній гучний гул прокотився під склепінням храму, карбуючи в моїй голові слова загадки:

«Сім пелюсток вказують шлях, але лише восьма вгамує спрагу дна. Віддай те, що дорожче за життя, щоб знайти те, що врятує світ...»

— Те, що дорожче за життя... — прошепотіла Марина, затуляючи рот руками від жаху. — Ксюхо, що вони хочуть? Душу? Життя?

Я подивилася на Стражів, потім на чашу, і в цей момент у моїй пам'яті спалахнули очі Іоанна — сповнені болю, божевілля повного місяця та неконтрольованого дикого страху за мене. Вони хотіли не крові. Вони вимагали найвищої ціни — чистої, самовідданої любові та довіри.

Я підійшла до вівтаря. Мої пальці тремтіли. Піднісши руку до обличчя, я дозволила одній-єдиній гарячій сльозі — сльозі болю за коханого, який лишився там, на березі, — впасти прямо в темну рідину чаші.

У ту ж мить чаша вибухнула сліпучим, ультрамариновим полум'ям! Стражі з шипінням відступили назад, розчиняючись у тумані. На дні чаші, в самому центрі вогню, засяяла вона — восьма пелюстка. Вона була вирізана з чистого, прозорого кришталю і пульсувала м'яким, живим теплом, ніби маленьке серце.

Я тремтячими руками дістала її й приклала до свого кулона.

Клацання.

Восьма пелюстка ідеально встала на своє місце. Артефакт спалахнув майоренням кольорів — залишилося лише одне порожнє місце для останньої, дев'ятої частини. Могутня магічна хвиля вирвалася з кулона, і в той же момент затоплене місто здригнулося. Водяні стіни, що стримували озеро, з громовим гуркотом рухнули вниз. Мільйони тонн води з гулом обрушилися на нас, але кулон спалахнув непробивним захисним куполом. Світло засліпило очі, закрутило нас у божевільному просторовому вихорі й із силою виштовхнуло вгору.

Я важко впала на нічний пісок, ковтаючи ротом свіже, нічне повітря. Поруч зі мною так само закашлялася Марина.

Світязь знову був спокійний. Жодних водяних стін, жодних руїн — лише тихий шелест хвиль і холодне срібне сяйво повного місяця.

— Оксана! — пролунав надривний, рідний голос, у якому було стільки болю й полегшення, що в мене перехопило подих.

Місячна магія спала. Іоанн, уже в людській формі, напівживий від пережитого жаху, вмить опинився біля мене. Він упав на коліна прямо в пісок, ривком підхопив мене на руки й притиснув до своїх грудей із такою силою, ніби боявся, що я зараз розчинюся в повітрі. Його тіло дрібно тремтіло, руки міцно стискали мої плечі, а сам він сховав обличчя в моєму мокрому волоссі, важко й часто дихаючи.

— Боже, Оксана... Ти жива... Жива... — гаряче шепотів він мені в шию, цілуючи мокре волосся та щоки й не роблячи жодної спроби послабити обійми. — Я думав, що втратив тебе... Я не контролював себе... Пробач мені, пробач...

Він раптом помітив слід від кігтя на моєму плечі, і в його очах спалахнув пекучий жаль:

— Я це зробив?..

— Ні, це Щастя врятував мене від трансу, — стиха відповіла я, притуляючись до його щоки. — Все добре, Іоанне. Головне, що ми живі.

Поруч Веріон, важко дихаючи й ледь тримаючись на ногах після виснажливого й болісного першого повноцінного перетворення, так само міцно пригортав до себе залякану Марину, зарившись обличчям у її плече. А біля моїх ніг, задоволено й втомлено вуркочучи, вмостився Щастя, який знову прийняв форму пухнастого пантерчика.