Глава 25. Шлях крізь безодню Світязя

Коли нічна темрява остаточно огорнула Світязь, озеро перетворилося на величезне чорне дзеркало, в якому відбивалися мільйони далеких зірок. Над обрієм повільно виплив повний місяць, заливаючи узбережжя холодним, срібним сяйвом.

Ми повернулися на те саме місце. Повітря було напрочуд тихим, але в ньому витала виразна, майже відчутна на дотик магічна напруга.

— Ну що, стаємо? — пошепки мовила Марина, притискаючись до мого плеча.

Ми стали в коло прямо на вузькій піщаній смужці між спокійним озером та стрімким схилом. Я простягнула руки, стиснувши ліву долоню Іоанна, а праву — Марини. Веріон замкнув коло. Чотири пари рук міцно з’єдналися.

У той самий мить Щастя розправив свої перламутрові крила й злетів до найстаршої сосни. Торкнувшись оксамитовою лапою її старовинної кори, він замружився. Сосна вмить вибухнула потужним, яскравим золотисто-зеленим сяйвом, і з її верхівки в небо вдарив густий промінь світла. Одночасно з цим прямо з центру повного місяця пробився другий, сріблясто-білий промінь. Обидва потоки світла перетнулися прямо над нами, пронизавши наше коло й освітивши все довкола сліпучим спалахом.

І тоді світ вибухнув змінами.

Першим здригнулося озеро. Пролунав глибокий, гуркітливий гул, ніби сама земля під водою розступалася. Кришталеві води Світязя із шипінням та важким сплеском почали розходитися врізнобіч, утворюючи високі водяні стіни. На наших очах оголилося піщане дно, вимощене прадавніми плитами, що утворювали довгий, сяючий коридор прямо в глибу — до захопленого прадавнього міста.

Але другою річчю, що сталася, був жах.

Повний місяць у поєднанні з магічним променем ударив по вовчій природі хлопців. Веріон, який стільки років катувався в застряглому стані напівобороту, раптом упав на коліна. Його тіло сіпнулося в судомах. З його грудей вирвався страхітливий, дикий крик, від якого заніміла кров у жилах — це з пекельним тріском і болем ламалися й перебудовувалися його кістки, повертаючись у первинну форму. Через секунду на піску замість нього стояв величезний, сивий вовк із палаючими очима.

Іоанн поруч зі мною пронизливо застогнав і випустив мою руку. Його тіло охопила така ж неконтрольована трансформація, і за мить біля Веріона вже стояв другий лютий звір. Повний місяць повністю затуманив їхній розум кров’ю та диким інстинктом. Вони вискалили ікла й, уже не впізнаючи нас, загрозливо покрокували на мене та Марину.

— Іоанне! Веріоне! Зупиніться, це ж ми! — закричала я, відчуваючи, як у моїх власних жилах закипає вовча кров. Моя внутрішня вовчиця рвалася назовні, прагнучи кинутися до вовків, відповісти на їхній дикий заклик і злитися з цією первісною грою.

Але перш ніж ми з Мариною встигли зробити бодай крок, перед нами з повітря впала велична постать. Щастя прийняв свій справжній, колосальний облік — величезна, граційна чорна пантера з палаючими перламутровими крилами, від якої віяло правічною могутністю.

Один із вовків зробив стрибок, але Щастя блискавично викинув лапу й гострим кігтем злегка царапнув мене по плечу. Пекучий біль миттєво протверезив мою голову, збивши вовчий транс.

— Берете Марину й біжіть у коридор! — прогримів у моїй голові грізний, владний ментальний голос Щастя, поки він своїм тілом відтісняв оскаженілих вовків від нас. — Вирушайте на пошуки восьмої пелюстки! Я їх затримаю, поки вони не спам'ятаються! І будьте дуже обережні — там, у затопленому місті, вас чекають водяні стражі, які не пропускають нікого! Бережіть себе!

— Щастя, ні! — вигукнула Марина, але я вже схопила її за руку.

— Вона має рацію, біжимо! — закричала я через гуркіт водяних стін і рикання звірів.

Стиснувши руку заляканої Марини, я рвонула вперед — прямо в сяючий коридор на дні розступленого озера, лишаючи позаду рев лютих вовків і величного крилатого захисника.