Глава 24. Шепіт Світязя 

Поснідавши, ми ще раненько, поки сонце тільки-но почало підніматися над сосновими верхівками, вирушили на пошуки. Людей на березі було й справді небагато — лише поодинокі відпочивальники, які насолоджувалися ранковою тишею та свіжим озерним повітрям.

Ми повільно рухалися вздовж самої води. Всі були максимально зосереджені: очима вишукували бодай найменшу підказку, а я щохвилини стискала в долоні кулон, чекаючи, коли сім пелюсток знову запульсують ультрамариновим світлом.

Але першою не витримала Марина.

— Ви як хочете, а поки я не занурюся в цю прозору воду, я нікуди далі не піду! — рішуче заявила вона й, не чекаючи на нашу реакцію, скинула кросівки просто на пісок.

— Марино, ми взагалі-то артефакт шукаємо! — випалила я, але подругу було вже не зупинити.

Вона вмить залишилася у своєму яскравому купальнику й із захопленим писком забігла у кришталево чисту воду Світязя, піднімаючи довкола себе сонячні бризки.

— Ого, та вона ж тепла, як парне молоко! Ксюхо, Іоанне, Веріоне — забудьте на п'ять хвилин про свої магічні штучки й лізьте сюди! Це ж Світязь!

Ми з хлопцями перезирнулися. Веріон лише похитав головою з легкою посмішкою, а Іоанн, стоячи поруч зі мною, тихо хмикнув і обійняв мене за талію:

— А знаєш... Оракул і відчайдушна подруга іноді мають рацію. Хвилинна пауза нам не завадить.

Не встигла я й слова мовити, як Щастя, який ішов поруч у формі пухнастої кишенькової пантери, з радісним «мрр-кря!» вистрибнув з мого плеча, перетворився на граційну чорну пантеру з перламутровими крилами й з гучним сплеском шубовснув у воду поруч із Мариною, піднявши цілу хвилю.

— Щастя! — засміялася Марина, витираючи воду з обличчя. — Ну ти й бешкетник!

Я подивилася на прозору, мов скло, воду, під якою переливалося золотаве піщане дно, і відчула, як напруга останніх днів остаточно розчиняється. Залишивши взуття та верхній одяг на сухому піску, я зробила крок у воду. Приємна свіжість охопила ноги, а кулон на моїх грудях, торкнувшись озерної води, раптом м'яко й тепло замиготів…

Наш «п’ятихвилинний перепочинок» затягнувся, мабуть, на цілу годину. Ми дуріли у воді, як діти: бризкалися, сміялися й геть забули про тривоги. Недарма кажуть, що вода витягує увесь негатив і змиває втому.

Зрештою ми вийшли на берег. Одягати верхній одяг на мокре тіло нікому не хотілося, тож далі на пошуки ми вирушили просто в купальниках та плавках, накинувши речі на плечі.

Ми подолали чималу відстань уздовж води, поки звична пляжна смуга не змінилася непрохідними хащами й високим очеретом.

— Довго ми ще так будемо лазити по цих хащах? — пробурчала Марина, відсуваючи рукою гілку.

— Марино, потерпи трохи, — посміхнулася я.

— Та я що, я нічого... Просто скоро вже обід, а ми досі нічого не знайшли!

Аж ось ми пробралися крізь густі комиші й вийшли на крихітну ділянку берега. Одразу за вузенькою піщаною смужкою починався стрімкий схил, де круто височіли столітні, величні сосни.

«Мамо, чекай!» — раптово пролунав у моїй голові чіткий ментальний голос Щастя. — «Тут щось є!».

Не чекаючи нашої команди, крилатий пантерчик зіскочив з мого плеча, вмить розправив свої перламутрові крила й стрімко полетів угору, в бік велетенських дерев. Покружлявши над верхівками, Щастя плавно опустився біля найтовстішої, найстаршої сосни.

Він м'яко притулив оксамитову лапу до її шорсткої кори й замружився. У той самий момент кора стародавнього дерева спалахнула ніжним, золотисто-зеленим сяйвом, а мій кулон на грудях запульсував у відповідь гарячим ультрамариновим світлом. Прямо на стовбурі, один за одним, виразно проступали прадавні магічні руни.

— Марино, ану подивися! — звернулася я до подруги, знаючи її хист до магічних символів. — Може, щось зрозумієш?

Марина підійшла ближче, мружачись від дивного світла. Декілька секунд вона мовчки розглядала палаючі знаки, а потім повільно, слово за словом, почала розшифровувати напис:

— «Якщо чотири мандрівники шукають восьмий промінь надії, їм необхідно у повню стати навпроти могутнього Світязя. Потойбічна істота натисне важель — і тоді вода відійде, відкривши дорогу в загублене місто, де й ховається ваша надія...»

Марина озирнулася на нас і здивовано кліпнула:

— А повня ж тільки сьогодні... Значит, доведеться чекати?

— Виходить, що так, — замислено мовив Іоанн, підходячи до мене й оглядаючи таємниче дерево. — Але тепер ми принаймні знаємо ключ і точне місце.

— Потойбічна істота... — хмикнув Веріон, перевівши погляд на Щастя, який задоволено вуркотів біля сосни. — Здається, наш крилатий оракул уже знає свою місію.

— Що ж, команда, — посміхнулася я, міцніше обіймаючи Іоанна за талію. — У нас є цілий день, щоб відпочити, набратися сил перед нічним зануренням і як слід підготуватися до зустрічі із затопленим містом!