Глава 23. Озерна тиша та легенди Світязя

До Шацьких озер ми доїхали вже пізно ввечері, коли темрява остаточно огорнула Полісся. Озеро Світязь зустріло нас тихою, дзеркальною гладдю, у якій відбивалися тисячі зірок та яскравий диск місяця. Повітря тут було зовсім іншим — свіжим, вологим, насиченим ароматом хвої та озерної води.

Нам пощастило: на самому краю селища вдалося винайняти затишний дерев'яний будиночок під кронами високих сосен. Залишивши речі, ми зібралися на просторій терасі з видом на нічне озеро, щоб нарешті повечеряти й обговорити наші подальші кроки.

— Оце так краса... — мовила Марина, спираючись на перила й вдихаючи прохолодне повітря. — Після підземель Любомля це відчувається як справжній рай.

— Але восьма пелюстка десь тут, — зауважив Веріон, наливаючи нам усім гарячого чаю з місцевих трав. — Світязь — найглибше озеро України. Пошуки на такій території можуть затягнутися, якщо ми не розгадаємо підказку.

Я пригубила духмяний чай, задивившись на темну воду, що тихо плюскотіла об берег, і пригадала давні перекази, які чула ще з дитинства.

— Знаєте, про Світязь є одна дуже сумна, але велична легенда... — тихо почала я, привертаючи увагу друзів. — Вона розповідає, що колись на цьому місці стояло багате місто Райгород. Коли володар міста зі своїми воїнами пішов на війну, на місто напали вороги. Жінки, дівчата й діти опинилися в безвиході й молилися, щоб не дістатися ворогам у полон. І тоді земля розступилася — місто провалилося під землю, а на його місці виникло це глибоке озеро. А самі дівчата перетворилися на біле латаття, яке розквітає на воді...

— Затоплене місто... — замислено промовив Іоанн, підходячи до мене ззаду й кладучи широкі долоні мені на плечі. Його тепле дихання торкнулося моєї скроні, викликавши легкі мурашки по шкірі. — Артефакти такої сили часто ховають саме у місцях із глибокою магічною пам'яттю. Затоплені храми або руїни — ідеальне сховище.

— Якщо пелюстка на дні або на острові, то шукати її вдень серед натовпу відпочивальників буде важко, — додала Марина.

— Зробимо так, — запропонував Веріон. — Прокинувшись уранці, поки мало людей на березі, ми пройдемося вздовж води. Оксанин кулон підкаже напрямок.

Усі погодилися. Втома після насиченого дня й перетворення давалася взнаки, тож незабаром Марина й Веріон пішли відпочивати у свої кімнати.

Ми з Іоанном залишилися на терасі самі. Нічна прохолода змусила мене злегка здригнутися, але в наступну секунду гарячі руки Альфи обійняли мене зі спини, притягуючи до його міцного, теплого тіла. Він накинув мені на плечі свій м'який плед.

— Ти змерзла, вовчице моя, — тихо прошепотів він, уткнувшись носом у моє волосся й повільно вдихаючи мій запах.

— Трішки... — я відкинула голову йому на плече, заплющуючи очі від солодощів цього моменту. — Дякую, Іоанне. За все. За те, що поруч.

Він повільно розвернув мене до себе. Його бурштинові очі в темряві палали особливим, глибоким вогнем, у якому більше не було люті чи звірячої строгості — лише безмежна ніжність.

— Я завжди буду поруч, Ксю. Ти — моя Берегиня. Моє серце, — його голос звучав низько та оксамитово.

Іоанн обережно торкнувся моєї щоки, а потім накрив мої губи своїми. Це був довгий, глибокий і неймовірно чуттєвий поцілунок, від якого перехоплювало подих, а всередині розливалася хвиля спекотного тепла. Мої пальці заплуталися в його густому волоссі, а його обійми стали ще міцнішими, немов він намагався захистити мене від усього світу.

Коли ми нарешті піднялися до нашої кімнати, сна довго чекати не довелося. Ми лягли разом на велике ліжко. Іоанн пригорнув мене до себе, накривши своєю рукою мою талію, і під цей заспокійливий ритм його серцебиття та плюскіт озерних хвиль я поринула в глибокий, безтурботний сон.

Ранок зустрів нас м'яким сонячним промінням, що пробивалося крізь фіранки, та співом птахів у сосновому бору.

Я поволі розплющила очі й перше, що відчула — це затишне, сухе тепло довкола. Я лежала, уткнувшись носом у міцні груди Іоанна. Його рука все так само впевнено й захисно спочивала на моїй талії, а ритмічне дихання лоскотало моє чоло. Він ще спав — його риси обличчя уві сні здавалися дивовижно спокійними й молодими, без звичної альфа-строгості.

Я мимовільно посміхнулася, відчуваючи, як у грудях розливається хвиля ніжності. Потім до мене прийшла кумедна й тепла думка:

«А це вже починає входити в звичку... Прокидатися в обіймах свого Альфи». І щиро кажучи, мені ця звичка подобалася все більше й більше.

Легенько, щоб не розбудити його, я протягнула руку й кінчиками пальців торкнулася сяючого кулона на шиї. Сім пелюсток ледь помітно замрійливо замиготіли.

Бо попереду чекав Світязь, його загадки та восьма пелюстка.