Глава 22. Сьома пелюстка Любомльського Замчища

Сонне містечко зустріло нас вечірньою прохолодою та шелестом стародавніх лип. Позашляховик повільно стишив хід біля підніжжя величних валів Любомльського Замчища. За вікном, омиті місячним сяйвом, вимальовувалися силуети древнього городища та величні контури Георгіївської церкви — найстарішого храму землі, який пам'ятв ще книжного князя Володимира Васильковича.

Іоанн заглушив двигун і затягнув ручне гальмо. У салоні завмерла тиша, переривана лише нашим диханням. Альфа повернувся до нас, і його бурштинові очі палали рішучістю: — Ми на місці. Шукаємо підземелля литовської доби. Сьома пелюстка чекає на нас.

— Після того, що тільки-но сталося в лісі, я готова навіть до зустрічі з привидом самого князя, — видихнула я, опускаючи погляд на свої долоні. Вони все ще ледь помітно тремтіли — не від страху, а від залишкового дикого тепла, що пульсувало в кожній клітинці після першого обороту.

— Ти вчинила диво, Ксю, — м'яко промовив Іоанн. Його широка, гаряча долоня накрила мої пальці, і він легесенько стиснув їх. — Твій перший оборот... це було найвеличніше, що я бачив у житті. Твоя біла вовчиця — справжнє чистовидання магії.

Марина вистромила голову з заднього сидіння й тихо засміялася:

— Та що там привид князя! Я досі перед очима бачу, як ти, Ксюхо, крутила хвостом перед нашим Альфою, а він за тобою по галявині стрибав! Це було епічно! Я аж забула, що ми від потвор тікали!

— Марино! — густо зачервонівшись, випалила я, ховаючи усмішку.

— А що «Марино»? Я правду кажу! — подруга підморгнула Веріону. — Скажи, оракул?

— Скажу, що наша Берегиня тепер має чим відповісти на альфа-замашки Іоанна, — хмикнув Веріон, струшуючи пил зі свого жилета й оглядаючи вали поза склом. — Але жарти вбік. Тут, на Замчищі, магія дуже густа й давня. Вона ніби спить під цими валами, але реагує на артефакт.

Щастя, який досі перебував у своєму маленькому кишеньковому розмірі, граційно перестрибнув мені на плече й ніжно ткнувся вогким носом у щоку, видавши тепле «мрр-кря!». Його присутність заспокоювала.

Ми вийшли з авто. Нічне повітря Любомля було насичене запахом сосни, вологої землі та багатовікового пилу. Древні вали піднімалися над нами чорними велетнями. Я дістала з-під кофти кулон — шість пелюсток сяяли рівним пурпуровим вогнем, підказуючи, що ціль зовсім поруч.

— Загадка Веріона згадувала про підземні схованки литовських часів, — мовила я, згадуючи історичні довідки. — У XIV столітті князь Дмитро Любарт та литовські магнати перебудовували цей замок, укріплюючи підземні ходи. І тут зберігалися не лише зброя чи винниці, а й таємна княжа книгозбірня — літописи, фоліанти та гримуари. Нам потрібен східний схил Замчища.

Ми рушили вздовж низу валу. Веріон ішов першим, пильно прислухаючись до нічних шерехів, а Іоанн тримався поруч зі мною, ненав'язливо прикриваючи від можливої загрози. Мій зір після обороту став неймовірно гострим: навіть у суцільній темряві я бачила кожну травичку, а запахи нічного міста розкладалися на сотні відтінків.

— Ось воно, — зупинився Веріон біля напівзасипаної цегляної арки, майже повністю схованої під корінням багатовікового дуба та диким терном.

З підземелля віяло глибоким холодом, пергаментним пилом та сирістю. Іоанн ступив уперед, захищаючи нас собою, але я підійшла ближче й простягнула руку до арки. Кулон на моїх грудях вибухнув яскравим світлом, і давні руни на замковому камені арки спалахнули у відповідь золотим вогнем.

— Вхід відкритий для Берегині, — тихо мовила я. — Ходімо.

Ми занурилися в темні склепіння. Стіни з старовинної великомірної цегли виглядали величними й непохитними. Ми спускалися все глибше, поки коридор не вивів нас до просторої склепінчастої зали.

Це була древня підземна обитель книг. Уздовж стін стояли масивні дубові стелажі, заповнені сотнями стародавніх фоліантів у шкіряних палітурках, важкими сувоями та дерев’яними ковчежцями. Повітря тут пахло сухими травами, давнім  чорнилом і магією, що дрімала століттями.

Відчувши густу темряву та стародавню чаклунську ауру цього місця, Щастя граційно зстрибнув з мого плеча на кам'яну підлогу. У той же мить він почав стрімко рости, за секунди перетворившись на величну, граційну чорну пантеру. З його спини з тихим шелестом розгорнулися розкішні чорно-перламутрові крила. Повздовж його шерсті пробігли магічні іскри, і пір'я на крилах спалахнуло м'яким, сліпучо-мрійливим світлом, яке миттєво розсіяло підземну темряву й осяяло найвіддаленіші куточки книжкової обителі.

— Ого... Наче потрапили в секретну бібліотеку Ватикану, — стиха мовила Марина, зачаровано розглядаючи велетенські фоліанти.

— Пелюстка десь тут... серед книг, — сказала я, відчуваючи, як кулон на шиї починає ритмічно пульсувати, ніби вловлюючи рідне тепле биття.

Ми розійшлися вздовж стелажів. Моя вовчість підказувала: шукати треба не очима, а серцем і чуттям магії. Щастя безшумно ступав поруч, чутливо поводячи вухами та роздивляючись стелажі. Раптом мала пантера застерігаючо й тихо заричала, притиснувши вуха — він відчув приховану в книгах прадавню магію раніше за нас. Щастя підійшов до дальнього стелажу й обережно торкнувся оксамитовою лапою масивного фоліанта, закутого в срібло з викарбуваним литовським гербом.

У той же момент мій кулон на шиї вибухнув яскравим ультрамариновим сяйвом.