Глава 20. Голос прадавніх вовків

Ми вийшли з підземного прохолодного затінку Зимненського монастиря на свіже повітря. Сонце вже піднялося високо, відкидаючи довгі золоті тіні на зелені вали, але розслаблятися було зарано.

Я тримала в долонях сяючий артефакт. Шоста пелюстка, немов рідке пурпурове скло, пульсувала в унісон із моїм серцем, чекаючи остаточного злиття.

— Ну що, Ксю, з'єднуй, — мовив Іоанн, зупиняючись поруч на пагорбі й пильно оглядаючи навколишні поля. — Подивимося, куди ведуть нас прадавні сліди далі.

Я обережно піднесла шосту пелюстку до основи кулона. Як тільки краї торкнулися один одного, спалахнуло яскраве, майже сліпуче сяйво. Магія забриніла в повітрі з такою силою, що листя на найближчих липах затріпотіло.

У той же момент Веріон в мить замерз.

Його тіло здригнулося, начебто через нього пройшов розряд струму. Очі напіввовка закотилися, ставши повністю білими, без зіниць, а з грудей вирвалося низьке, горптове й абсолютно нелюдське рикання. Це був давній механізм артефакту — щоразу при з'єднанні нових пелюсток через кров Веріона промовляло прадавнє пророцтво-загадка.

— Веріоне! — перелякано викрикнула Марина, роблячи крок до нього, але Іоанн зупинив її владною рукою:

— Зачекай. Це прадавній зов зграї та артефакту. Він бачить слід.

Веріон поволі підвів голову до неба. Його голос змінився — став подвійним, лунким, ніби говорив не один чоловік, а ціла зграя з глибини віків, видаючи загадкові підказки:

«Де князь Володимир книжковий свій терем звів,

Де Георгій Святий над замчищем древнім стоїть,

У Любомльському краї, під покровом давніх віків,

Сьома пелюстка в підземеллях литовських спить...

Шукайте там, де літопис береже прадавній слід,

А далі — вода Світязя й рідний Луцький граніт!»

Останнє слово відбилося луною, і Веріон важко видихнув, упавши на одне коліно. Його очі повернулися до норми, він притис долоню до скроні й важко задихався.

— Дідько... — вилаявся напіввовк, провівши рукою по обличчю. — Відчуття таке, наче через мою голову прогонили табун диких коней. Мені що, знову пророцтвом надуло?

— І ще й яким! — випалила Марина, підхоплюючи його під руку. — Ти зараз говорив як справжній дельфійський оракул, тільки з пазурами.

Я переглянулася з Іоанном, а в моїй голові вже вишиковувався чіткий маршрут за загадковими словами Веріона.

— Любомль! — випалила я з професійним азартом. — Князь Володимир Василькович, який так любив книги й будував храми! Замчище й Георгіївська церква — найдавніші пам'ятки княжої доби!

— А що за згадка про Світязь і Луцьк? — уточнив Іоанн, уважно придивляючись до мене.

— Артефакт відкрив нам увесь залишок шляху, — пояснила я, гладячи сяючий кулон. — Сьома пелюстка чекає в Любомлі. Восьма — на Шацьких озерах, на Світязі. А дев'ята... фінальна...

— У Луцькому замку Любарта, — закінчив за мене Іоанн, і його бурштинові очі спалахнули глибоким розумінням. — Там, де ти вперше торкнулася магії й де розкрилася брама. Коло мусить замкнутися там, де все почалося.

— Значить, план є! — бадьоро підсумувала Марина. — Спершу Любомль, потім купаємося на Світязі, а далі повертаємося додому до Луцька рубати головне зло! Курс на Любомль!

Позашляховик м'яко котився волинською трасою, минаючи соковито-зелені ліси та золотаві поля, сповиті легким передвечірнім серпанком. У салоні панувала затишна тиша. Позаду розмістилися Веріон із Мариною, а коло їхніх ніг вигадливо згорнулася чорна крилата пантера. Щастя мурчав, наче величезний магічний кіт, поклавши свою важку граціозну голову з крилами Марині на коліна.

Я сиділа на передньому пасажирському сидінні, притулившись скронею до прохолодного скла. Кулон на моїх грудях — тепер уже з шістьма злитими пелюстками — пульсував тихим, ледь помітним теплом.

Іоанн упевнено тримав кермо. Його суворий профіль у променях вечірнього сонця здавався виточеним із темного мармуру, але варто було мені повернути голову, як його бурштиновий погляд на мить відірвався від дороги й зустрівся з моїм — м'яко, з теплою й турботою.

Він простягнув праву руку й накрив мої пальці своєю широкою, гарячою долонею, легенько стиснувши їх.

— Про що ти думаєш, Ксю? — тихо запитав він оксамитовим напівшепотом.

Я трохи повернулася в кріслі, переплітаючи свої пальці з його.

— Про те, як швидко ми просуваємося... — зізналася я, дивлячись на наші з’єднані руки. — Сьома пелюстка в Любомлі, восьма на Світязі, а дев'ята... в замку Любарта. Коло замкнеться. Це означає, що розв'язка вже зовсім близько.

Іоанн тихо хмикнув, але в цьому звуці не було радості — скоріше прихована тривога, яку він намагався сховати за спокоєм Альфи.

— І це тебе лякає? — м'яко уточнив він.

— Лякає не бій і не чари, — я опустила очі, збираючись із думками, а потім подивилася йому прямо в вічі. — Мене лякає те, що буде після. Коли ми зберемо всі дев'ять пелюсток і знімемо закляття... Що станеться далі? Початок цієї пригоди був для мене шансом повернутися до мого старого життя. До зошитів, лекцій, порожньої квартири, де мене ніхто не чекав.