Глава 19. Меч і слово

Вартовий розітнув вогке повітря печери горизонтальним ударом. Повітряну хвилю струсонув глухий гул, а зі стелі гроту сипонуло важке каміння.

— Марино, назад! Ксю, за мене! — викрикнув Іоанн, його голос перейшов у низький, вібруючий рик.

Напіввовк і Альфа рушили синхронно, мов два злагоджені хижаки в одному полюванні. Веріон зробив стрімкий кидок ліворуч, відвертаючи увагу духу на себе. Його пазурі спалахнули багровим сяйвом, розсікаючи туманний силует Вартового, але важкий срібний меч лише дзвінко креснув по повітрю, викрешуючи сніп блакитних іскор.

— Він із концентрованої магії! Мої фізичні атаки його майже не беруть! — заричав Веріон, відстрибуючи від нищівного зворотного удару, який розтрощив гранітну брилу за його спиною.

— Марино, руни! Уповільни його! — віддав команду Іоанн.

Подруга реагувала миттєво. Не маючи власної магії, вона спритно дістала з поясної сумки заготовлений срібний ланцюг із вирізьбленими рунами зв'язування. Розмахнувшись, Марина влучно кинула його під ноги Вартовому й гучно зачитала активаційну формулу. Руни на металі спалахнули яскравим синім вогнем, приковуючи важкі обладунки духу до підземних плит. Дух заревів, опускаючи важкий клинок на підлогу — гуркіт відбився від стін луною, а рунічні ланцюги Марини почали загрозливо тріщати.

Іоанн використав цю секунду затримки. Здійснивши високий стрибок, він завдав потужного удару в груди Вартового, вкладаючи в нього весь імпульс своєї сили Альфа-вовка. Потойбічний воїн похитнувся, його блакитні очі-вогники спалахнули гнівом, але він не впав. Натомість туманний силует почав швидко пульсувати, збираючи навколо себе руйнівну хвилю потойбічного холоду.

Я стояла за спинами чоловіків, міцно притискаючи до себе Щастя. Могутня чорна крилата пантера глухо й за загрозливо гарчала, розправляючи свої смоляні крила, готовий захищати мене до останнього. А пелюстка на моїх грудях палахкотіла вже не просто теплом, а палючим вогнем. Я уважно вдивлялася в рухи Вартового, у візерунки на його темно-срібних обладунках і в те, як він тримає свій величний меч.

«Це не просто монстр із підземелля, — осяяло мене. — Це дух воїна-охоронця, вихований на давніх законах честі».

— Зачекайте! Не атакуйте його! — голосно викрикнула я, вибігаючи з-за спини Іоанна.

— Ксю, ні! Це небезпечно! — застережно вигукнув Альфа, намагаючись перехопити мене, але я зробила крок уперед, піднімаючи догори руки без жодної зброї.

— Ти прийшов сюди не для вбивства, а для захисту! — мовила я, дивлячись прямо в палаючі очі Вартового. — «Де святі вали над Лугою рікою стоять...» Ти слуга засновника цієї обителі! Ми прийшли не з грабунком, а із закликом зберегти світ! Подивись на нас!

Я дістала з-під кофти кулон із п'ятьма зібраними пелюстками. Артефакт спалахнув яскравим пурпурово-золотим сяйвом, осяюючи весь грот.

Вартовий замерз із піднятим мечем. Його холодний погляд опустився на сяючі пелюстки, а потім — на мене. Рука в залізній рукавиці злегка затремтіла.

— Ти... Берегиня? — пролунав глухий, уже не загрозливий, а скоріше здивований голос духу. — Ти береш на себе тягар п’яти, щоб підняти шосту?

— Так, — твердо відповіла я, зробивши ще крок. — Я даю обітницю захистити цю землю та повернути рівновагу. Твоя варта закінчена, воїне.

Вартовий повільно опустив меч вістрям донизу, схилив голову й вимовив давнє замовляння відпущення. У той же момент його срібні обладунки й сама постать почали розчинятися в повітрі, перетворюючись на мільйони золотих світлячків, що м'яко осіли на вогкі стіни печери.

Пурпурова Шоста Пелюстка, позбавлена захисного купола, плавно спустилася з п’єдесталу прямо в мої долоні. Мій кулон моментально притягнув її, і вони злилися в єдине ціле з тихим, гармонійним дзвоном, що відбився в моєму серці.

У гроті запала благовійна тиша.

Іоанн повільно підійшов до мене ззаду, обережно обійнявши за талію й притягнувши до своїх міцних грудей. Його подих торкнувся моєї шиї.

— Твій розум і добре серце сильніші за будь-яку зброю, Ксю, — тихо й з невимовною гордістю прошепотів він, цілуючи мене в скроню.

— Оце так фінал... — видихнула Марина, опускаючись на найближчий камінь і витираючи піт із чола. — Вчителька року, не інакше. Заговорити древнього духа — це треба вміти! Руни ледь не згоріли!

— Мені б таку дипломатію, — хмикнув Веріон, посміхаючись і струшуючи пил зі свого шкіряного жилета. — Ну що, шоста є. Скільки нам ще лишилося до повного комплекту?

Я погладила оновлений артефакт, який теплом розливався по всьому тілу, і повернулася до друзів.