Глава 18. Мітка Альфи та світло Святої Гори

Ніч минула як один солодкий, гарячий спалах. Уперше за довгий час я заснула не від виснаження чи страху, а від відчуття абсолютної, цілковитої безпеки.

Коли перші промені сонця пробилися крізь шторку, заливаючи дерев’яну кімнату м’яким золотаво-фіолетовим світлом, я поволі розплющила очі.

Поруч, міцно обіймаючи мене за талію й притягнувши впритул до себе, все ще спав Іоанн. У ранковому світлі його зазвичай суворі риси обличчя розгладилися, а довгі вії відкидали легку тінь на вилиці. Він більше не здавався грізним ватажком чи небезпечним Альфою — зараз це був чоловік, який віддав мені всього себе без залишку.

Я обережно, намагаючись не розбудити його, протягнула руку й торкнулася його пасма волосся. Раптом під променями ранкового світла на внутрішній стороні моєї долоні — самісінько там, де пульсує жива вена, — м’яко замлинкувало примарне сріблясте сяйво. Контури вимальовували чітке, величне зображення голови вовка.

«Ти розумієш, що шляху назад більше немає?» — зненацька огласилася моя власна інтуїція чи то прадавній голос магії. — «У вас вже остаточно формується парність. Звісно, ти зможеш піти, якщо до того не проявиться твоя власна вовчиця...»

«Яка ще вовчиця?!» — здивовано запитала я подумки, затамувавши подих і розглядаючи сяючу мітку.

«Твоя. І чи прокинеться вона — залежить лише від тебе. Невже ти шкодуєш?»

«Ні...» — задумливо й дуже тихо відповіла я самій собі, спостерігаючи, як мітка повільно тане під шкірою, залишаючи лише приємне поколювання. — «Знаєш, після вчорашнього... ніби остання перепона в моїй голові остаточно розсипалася. Я більше не почуваюся чужою в цьому світі».

Раптом вуха Іоанна ледь помітно сіпнулися, а бурштинові очі повільно розплющилися. На його губах з'явилася тепла, трохи лінива й нескінченно ніжна посмішка. Вона торкнулася не лише губ, а й самих очей.

— Доброго ранку, мій історику, — його голос після сну звучав ще нижче, оксамитовіше й змушував серце солодко завмирати.

Він подався вперед і м'яко торкнувся моїх губ своїми, вкладаючи в цей цілунок стільки спокійної впевненості та власницької ніжності, що в мене знову перехопило подих. Його рука на моїй талії владно притягнула мене ще ближче, не залишаючи між нами жодного мікрона повітря.

— Доброго ранку... — тихо відповіла я, ховаючи усмішку й палаючі щоки на його міцних грудях. — Нам... мабуть, уже час збиратися. Веріон обіцяв виїзд о сьомій тридцять.

— Веріон зачекає ще десять хвилин, — буркнув Альфа, притискаючись губами до моєї шиї й викликаючи табун солодких мурашок, але все ж із тихим, удавано важким зітханням підвівся.

На кріслі біля вікна в цей час солодко потягнувся Щастя. Моя маленька чорна пантерка підхопилася на лапи, граційно прогнула спинку, розправила крихітні крильця й видала звук, схожий на задоволене, гучне муркотіння з легким «кря-у!» наприкінці. Здається, атмосфера в кімнаті йому теж неймовірно подобалася.

— Бачиш, навіть Щастя каже, що ти зловживаєш владою Альфи, — засміялася я.

— Щастя просто чекає на сніданок, — усміхнувся Іоанн, підморгуючи моїй чудернацькій пантері.

За пів години ми вже спускалися донизу. На ганку нашого придорожнього готелю нас чекали Марина й Веріон. Подруга виглядала дивовижно свіжою, бадьорою й пашила дивним внутрішнім сяйвом. Щоправда, Веріон у цей час намагався поправляти її рюкзак, за що вже встиг отримати легкий штовханок.

Зустрівшись зі мною поглядом, Марина знову трохи зачервонілася й швидко перевела тему:

— О, нарешті! А ми вже думали, що доведеться тягнути з собою каву в термосах чи витягувати вас із номера магією! Ксюхо, ти як? Готова підкорювати підземелля Володимира?

— Та вона готова, а от дехто з нас зараз засне прямо на стояну, — під дратував Веріон, потягуючись. — Марино, ти вночі так крутилася, ніби ми не в готелі спали, а від зграї диких кабанів тікали!

— Хто б казав! — випалила Марина, уперши руки в боки. — Ти хропів так, що в мене ліжко дрижало! Я думала, це черговий землетрус від підземних потворок!

— Я не хропів, я контролював периметр на рівні ультразвуку! — гордо заявив напіввовк, але все ж з усмішкою обійняв її за плечі, від чого подруга одразу ж притихла й супно всміхнулася.

— Готова як ніколи, — відповіла я Марині, усміхаючись із їхньої перепалки та поправляючи кулон на шиї.

Кулон, відчуваючи близькість наступної пелюстки, віддавав приємним, ритмічним пульсом.

Ми швиденько перехопили по горнятку міцної кави й сіли в позашляховик. Іоанн увімкнув запалення, і машина м'яко виїхала з подвір'я на ранкову трасу. Сонце сходило над волинськими лісами, розганяючи залишки туману. Попереду на нас чекав Володимир, давні вали й Святогірський монастир, де під тишею віків ховалася шоста пелюстка.

Я подивилася у вікно й злегка стиснула долоню Іоанна, який тримав кермо. Він на мить перевернув долоню й відповів міцним, теплим потиском. На душі було дивно спокійно. Навіть якщо попереду чекали нові небезпеки — тепер я точно знала, що поруч зі мною ті, заради кого варто йти до кінця.

Ранковий Володимир зустрів нас тишею та прохолодним серпанком, що мчав низинами вздовж річки Луги. Дорога до села Зимне зайняла менше ніж годину. Коли позашляховик виїхав на пагорб, перед нами відкрився величний вид: над високими зеленими валами піднімалися білосніжні стіни та золоті бані Свято-Успенського Зимненського монастиря. Місце дихало силою — давньою, сакральною і водночас тривожною.