Глава 17. Запах істинної свободи 

Важкі залізні ґрати, що ще годину тому здавалися непорушною пасткою, піддалися важкому плечу Веріона й важелю з масивного уламка арки. Вийшовши з сутінкового, димного чрева Олицького замку на свіже повітря, ми миттєво примружилися: сонце вже давно перевалило за полудень і м'яко хилилося до заходу, заливаючи подвір’я теплим, бурштиновим світлом.

Пригода в підземеллі випила з нас майже всі сили. Вогкість і туман лишилися позаду, але натомість прийшли виснаження та лютий, просто-таки звірячий голод.

— Оце так "екскурсія"... Я після таких прогулянок готова з'їсти цілого кабана! І навіть не смаженого! — заявила Марина, з важким зітханням кидаючи свій рюкзак у багажник нашого позашляховика.

— Не радив би їсти сирого кабана, Марино. Перетравлюватиметься важко, — з легкою усмішкою відгукнувся Веріон, сідаючи на заднє пасажирське сидіння й розправляючи плечі. — Але від доброї порції м'яса я б зараз теж не відмовився. Вовчий апетит після бою — це не просто вислів.

Іоанн мовчки завів двигун. Позашляховик м'яко рушив волинською трасою, лишаючи за собою похмурі вежі замку Радзивіллів.

— Нам потрібно знайти ночівлю й нормально поїсти, — мовив Альфа, уважно стежачи за дорогою через дзеркало заднього огляду. Його бурштинові очі на мить зустрілися з моїми. — Поки не розгадаємо пророцтво та не будемо знати куди їхати, а вночі лізти в нові загадки небезпечно. Будемо шукати якийсь затишний готель або садибу неподалік.

Я сиділа на передньому сидінні, притулившись до плеча Іоанна, сподіваючись, що не сильно йому заважаю, а Щастя знову зменшилося й солодко дрімало на моїх колінах. У моїй голові крутилися слова пророцтва, яке пролунало з вуст Веріона:

«Де святі вали над Лугою рікою стоять, Де князь Великий Зимненську обитель звів, У печерах підземних, під тишею й святою таїною, Шоста пелюстка чекає на поклик своїх берегів... Шукайте там, де оборонний храм береже прадавній дзвін!»

— Слухайте, а якщо ми зупинимося в якомусь дерев'яному будиночку, там буде борщ? — мрійливо тягнула Марина, розглядаючи краєвиди за вікном. — І пампушки з часником! Веріоне, ти вмієш готувати пампушки?

— Я вмію їх швидко їсти, — засміявся напіввовк. — Але якщо ми не знайдемо їжі в найближчі пів години, я почну полювати на тих сільських кіз, про яких ти казала вранці!

— О ні, тільки не торкайся тієї магічної кози, вона точно була із секретом!

Вони продовжували пережартовуватися, розганяючи залишки страху після важкої сутички. Але в моїй голові настільки спалахнув адреналін, що я просто не змогла більше мовчати. Пазл нарешті склався остаточно. Як учителька історії, я просто не могла втримати цей захват у собі.

— Стоп! Зупиніться! Я знаю, куди нам їхати! — голосно викрикнула я, перебиваючи їхній жарт про часникові пампушки.

В авто на мить запала тиша. Іоанн кинув короткий, зацікавлений погляд на мене, а Марина з Веріоном нахилилися вперед, щоб точно все почути, і смішно зіштовхнулися головами.

— Ай, то не голова, а кам'янюка! — почухавши скроню, промовила Марина.

— Ну вибач, — сказав кремезний напіввовк і, схилившись, поцілував її в скроню.

— Ксюхо, ти чого? Відгадала? — запитала зачервоніла подруга.

— Це ж класика нашої історії! — випалила я, а мої очі розгорілися професійним азартом. — «Де святі вали над Лугою рікою стоять, де князь Великий Зимненську обитель звів...» Реквізити абсолютно точні! Річка Луга протікає через Володимир, а поруч — село Зимне. І князь Великий — це не хто інший, як Володимир Святославич, Хреститель Русі!

Я повернулася, щоб мати нагоду осягнути поглядом усіх трьох, активна й піднесена, геть забувши про втому.

— У дев'ятсот вісімдесят восьмому році, самісінько в рік хрещення Русі, Володимир заснував там свій зимовий терем і Святогірський монастир! Це одна з найдавніших оборонних обителей Волині! Там справді є прадавні вали, фортечні стіни із вежами, а під ними — печери, яким понад тисячу років! І про «оборонний храм, що береже прадавній дзвін» — це Свято-Успенський собор, куди за переказами князь Володимир подарував величний дзвін та давню ікону!

— Нічого собі... — протягнув Веріон, із повагою подивившись на мене. — Оце я розумію — профдеформація історика в дії.

— Не профдеформація, а знання! — гордо посміхнулася я, злегка погладивши кулон, що тепло палахкотів під кофтою. — Шоста пелюстка захована в підземних печерах Зимненського монастиря під Володимиром!

— Значить, курс зрозумілий, — спокійно й з теплою гордістю промовив Іоанн, злегка стиснувши мою долоню, яку я поклала на підлокітник. — Але спочатку — ночівля та вечеря. Історикам теж треба відновлювати сили.

Попереду, при дорозі серед густого волинського гаю, вже замиготіли вогні затишного придорожнього готелю-ресторану.

Припаркувавшись біля затишного дерев’яного комплексу, оповитого м’яким вечірнім світлом ліхтарів, ми вискочили з авто. Свіже, вологе повітря з ароматом хвої та диму від мангала миттєво освіжило обличчя, дражнячи й без того звірячий апетит.

Ми попрямували до головного входу, де нас зустріла привітна дівчина-адміністратор і провели до ресепшену. Всередині пахло натуральним деревом, сушеними травами та чимось неймовірно смачним із ресторанної кухні.