Глава 16. Серце затопленої безодні

Тіні, що виринали з мокрого туману затопленого рову, мали силуети потворних, спотворених водою й часом істот. Напівпрозорі, з кігтями, що лишали розпечені сліди на вогкому камені, вони оточували нас щільним кільцем.

— Марино, Веріоне, тримайте спину! — згарячу вигукнув Іоанн, висуваючи довгі кігті та прикриваючи мене власною спиною.

Маленьке Щастя розправило крила, миттєво повертаючись до своїх бойових розмірів, і з грізним ревом вивергнуло сніп золотисто-білого полум'я прямо в гущавину червонооких духів. Простір довкола спалахнув яскравим світлом.

«Правильно, малюче! Задай їм перцю!» — подумки підбадьорила я духа, але головна небезпека чекала не від потойбічних монстрів.

«Ксюхо, Лала! Вона за тобою!» — вереснула в моїй голові Інтуїція.

Я різко повернула голову. Скориставшись загальним хаосом і спалахом світла, Лала прослизнула ззаду. У її тремтячій руці блідо поблискував стародавній кинджал із чорної яшми, а обличчя було викривлене божевільними, отруйними ревнощами. Їй було байдуже до давніх пророцтв, артефактів чи пелюсток — уся її ненависть була спрямована тільки на мене.

— Ти не будеш із ним! Він належить мені! — істерично просичала вона, з розмаху направляючи лезо мені прямо в серце. — Ти лишень якась зайва людська потолоч! Я приберу тебе з його шляху!

Усе відбулося за частку секунди. Я не встигла б відхилитися від раптового удару, але моя долоня все ще була міцно затиснута в руці Іоанна. Здійснюючи неможливий, блискавичний ривок, Альфа смикнув мене на себе, прикриваючи власним тілом. Лезо Лали зі свистом розсікло його шкіряну куртку й зачепило плече. Гаряча кров альфи бризнула на мокру землю.

— Іоанне! — викрикнула я від жаху, відчувши, як кулон на моїх грудях вибухнув відчайдушним, захисним теплом.

— Ах ти ж гадюка підколодна! На свого Альфу кидаєшся?! — заверещала Марина.

Вона з розгону своїм важким рюкзаком вгатила Лалу по спині, від чого та втратила рівновагу. Веріон миттєво перехопив зрадницю й із силою притиснув її до слизької стіни, вирубивши точним коротким ударом.

Краплі крові Іоанна, що торкнулися прадавніх плит підземелля, викликали невимовний резонанс. Земля під нашими ногами здригнулася, і з камінних тріщин вирвалося сліпуче, первісне біло-золоте світло. Хвиля цього чистого сяйва прокотилася всіма підземними галереями. Усі нижчі істоти й потойбічні духи, що оточували нас, заверещали від нестерпного болю і вмить розчинилися в повітрі, перетворившись на попіл.

Ця ж потужна магічна хвиля розвіяла затуманений морок: Ліон, який досі стояв непорушно, глибоко вдихнув повітря, струснув головою, і його очі знову набули тверезого, свідомого вигляду. Чари Лали остаточно розпалися.

Усвідомивши все, що відбулося, Ліон опустився на одне коліно перед Іоанном і низько схилив голову:

— Накажіть мене, Альфо... Я підвів вас, дозволив обдурити себе чарами. Я прийму будь-яке покарання!

Іоанн, утримуючи мене однією рукою, суворо подивився на свою праву руку. Його погляд був холодним, як лід:

— Бери Лалу й негайно вези в клан. Посади її за ґрати в найглибше підземелля й нехай вона чекає на мій вирок.

У цей момент Лала почала приходити до тями. Почувши слова Іоанна, вона рипнулася вперед, наскільки дозволяла хватка Веріона, і розпачливо заверещала:

— Альфо, за що?! — кричала вона, а з її очей текли сльози люті й відчаю. — Я ж кохаю вас! Усе, що я робила, було тільки заради вас! Вона не варта бути поруч з вами!

— Забери її. Чимшвидше, — відрізав Іоанн, навіть не глянувши в її бік.

Коли Ліон підхопив Лалу під руки й вже збирався підніматися сходами до виходу, Альфа зупинив його гучним голосом:

— І ще одне, Ліоне. Ніхто, крім мене, не має права випустити її з-за ґрат. Що б тобі не говорила моя мати, Елеонора. Ти мене зрозумів?

— Я все зрозумів, Альфо. І більше жодної оплошності не зроблю, — твердо відповів той.

— Я вірю тобі, — тихо мовив Іоанн і кивнув.

Коли кроки Ліона та плач Лали стихли вгорі, ми з Іоанном повернулися до Марини з Веріоном. Підлога під нашими ногами все ще м'яко палахкотіла: сяйво крові Альфи проявило древні руни, які вкривали всю площу залу.

Марина вже присіла на карачки й майже напомацки торкалася пальцями заглиблень у камені, уважно роздивляючись дивні символи.

— Ну що там, Марино? — запитала я, підходячи ближче разом з Іоанном.

— Тут написано... — пробурмотіла вона, не піднімаючи голови. — «Коли чотири мандрівники та істота з вищого світу стануть у коло над руною — відкриється шлях...»

Марина вказала рукою на найбільшу руну в центрі залу, яка мерехтіла глибоким блакитним світлом.

— Дивіться, навколо неї проявляються світлі квадрати! — додала вона, проводячи долонею над плитами.

— Видно, на них ми й маємо стати, — здогадався Веріон, розглядаючи чотири позначки навколо центрального символу, та п’яту біля самого символу.

— Так, от, — продовжила Марина, нарешті підвівшись і поправивши рюкзак. — Тоді їм відкриється те, що вони шукають!

Ми перезирнулися. Я, Іоанн, Марина та Веріон зайняли свої місця на чотирьох сяючих квадратах, а Маленьке Щастя, повернувшись до своїх бойових розмірів, гордо ступило лапами прямо в центр блакитної руни.