Глава 15. Тіні підземелля Радзивіллів

Позашляховик плавно мчав вузькою бруківкою, що петляла між давніми волинськими гаями, вивозячи нас до селища Олика. У салоні все ще висіло важке передчуття невідомості — кожен із нас подумки готувався до зустрічі з чимось похмурим і небезпечним.

Я притулилася скронею до скла, спостерігаючи, як за вікном ніжне проміння жовто-фіолетового кольору ранкового сонця кумедно вигравало на верхівках дерев.

Раптом Марина, яка сиділа на задньому сидінні, різко прилипла лобом до вікна й шоковано вигукнула:

— Веріоне, ти це бачив?! Там... там на галявині щойно коза пробігла! З рогами! Та ні, це не просто коза, вона якось дивно на мене подивилася!

Я різко повернула голову назад, щоб подивитися, чи то моя подруга з глузду з'їхала, чи то просто кривляється. Побачивши її хитре підморгування, я спокійно розвернулася до лобового скла. У цей момент відчула, як мою вільну долоню м'яко стиснув Іоанн. Це було настільки природно й тепло, що мені аж моторошно стало від цієї близькості.

— Марино, це звичайна сільська коза, — втомлено й з легким зітханням мовив Веріон, навіть не підводячи очей від старої карти підземель. — Ми їдемо через волинські села, тут це норма.

— Та яка коза! Вона стояла на двох лапах і тримала в роті яблуко! — не здавалася подруга, розмахуючи руками. — Чесно! Я скоро від ваших перевертнів і пророцтв почну у звичайних козах бачити магічних монстрів!

У цей момент моє Маленьке Щастя, яке досі калачиком дрімало в мене на колінах, раптом вирішило додати свій внесок. Воно бешкетно зменшилося в розмірах і стало видимим для всіх.

«А що, ти й таке вмієш? — здивовано запитала я його подумки. — Не тільки збільшуватися, а й зменшуватися?»

«Я й не таке вмію! От побачиш, як підросту!» — гордо вуркнув малюк.

Зменшившись до розмірів новонародженого кошеняти, але з величною поставою чорної пантери та з великими, як для таких розмірів, крилами, Щастя підлетіло до Веріона. Воно спробувало грізно загарчати, але через крихітний розмір цей звук перетворився на кумедне, набридливе дзижчання.

Наш напіввовк, не піднімаючи очей від карти, спочатку просто відмахувався рукою, а потім все ж звів погляд. Від несподіванки Веріон здригнувся, зобразивши кумедну гримасу, і спробував обережно відсторонити бешкетника обома руками.

«Ой, мамо, дивись, який суворий дядько розгубився!» — дзвінко й веселенько пролопотіло Маленьке Щастя в нашій спільній душевній чакрі.

— Веріоне, не махай своїми лапами на дитину, воно тобі зараз чубчик підсмажить! — пирхнула Марина.

Веріон не витримав і видав короткий, нервовий смішок, за ним тихим сміхом зайнялася Марина. За секунду цей істеричний, але такий визвольний сміх підхопила я, а за кермом легко й оксамитово засміявся Іоанн. Сміх лунав на увесь салон, розганяючи липкий страх, важку втому після бою та тривогу перед тим, що чекало попереду. Густа напруга в машині миттєво розсіялася, поступившись місцем теплому затишку.

«Ось так краще, — муркнула Інтуїція. — Сміх — це найкраща зброя проти темряви».

Проте сміх стих сам собою, коли попереду в густому ранковому мареві вималювалися величні, але похмурі й зловісні силуети Олицького замку Радзивіллів — древньої фортеці, яка століттями дихала темною магією, родовими прокляттями та потойбічними таємницями.

Від річки, що повільно відносила свої темні води вздовж замкових ровів, білим низьким килимом піднімався молочний туман. Він повз від берега, підбираючись до підніжжя бастіонів, і поволі укутував наше авто разом із навколишніми вежами, відсікаючи нас від усього решти світу. Зараз цей замок серед туманної річкової пелени виглядав як заснуле чудовисько з міських легенд, що чекало на свою жертву.

Повітря тут було просочене ранковим холодом, важким ароматом річкової вогкості й чимось потойбічним. Маленьке Щастя швидко зробилося знову невидимим та примостилося в мене на плечах, а Інтуїція всередині голови застережно мовила:

«Ксюхо, тримайся за Іоанна! Тут дихає прадавнє лихо. Це місце не любить чужинців, а темрява під каменями давно прагне нової крові!»

Я міцніше стиснула кулон під кофтою. Чотири пелюстки пульсували гарячим, майже пекучим ритмом. П'ята пелюстка була десь тут — у темних, напівзатоплених підземелля Радзивіллів.

— Машина Ліона відірвалася трохи вперед. Вони вже припаркувалися біля східних воріт, — суворо мовив Іоанн, вимикаючи двигун. Його бурштиновий погляд уважно сканував напівзруйновану арочну браму. — Мені не подобається цей туман. У ньому надто багато чужої, застояної магії.

Ми вийшли з авто. Прохолодний ранковий вітер миттєво пробрав до кісток, розносивши передзвін сухих гілок. Біля східних воріт нас уже чекали Ліон та Лала.

Лала стояла біля масивного кам'яного виступу, поправляючи свій плащ. На її обличчі грала отруйна, переможна посмішка. Вона дивилася на мене з такою викличною зневагою, ніби точно знала щось, чого не знала я.

«Обернися, Ксюхо, — раптом прошепотіла Інтуїція. — Вона не просто так посміхається. Вони з Ліоном уже ходили до рову. Вона підготувала сюрприз».

— Ліоне, ви щось оглядали? — запитав Іоанн, підходячи до своєї правої руки.

— Нічого підозрілого, Альфо, — рівним голосом відповів той, але його очі на мить спалахнули дивним, бляклим блиском, ніби він перебував під впливом чарів. — Тільки занедбаний спуск до нижніх галерей біля затопленого рову. Там двері вибиті.