Глава 14. Шлях крізь Туман і Тіні Клану

Двері позашляховика з гучним клацанням зачинилися, відсікаючи тривожний передзвін древньої дзвіниці. Двигун потужно завурчав.

Машина плавно рушила з Берестечка, виїжджаючи на заміську трасу.

У салоні панувала важка, виснажена тиша.

За кермом сидів Іоанн, а я вмостилася поруч із ним на передньому пасажирському сидінні. На задньому сидінні поруч сиділи Веріон із Мариною.

Хлопець спирався лобом об холодне скло, важко дихаючи після трансу, а Марина міцно тримала його за руку, турботливо притискаючись до його плеча.

— Іоанне, зараз ми куди? — перебила тишу Марина з заднього сидіння, подавшись трохи вперед між нашими кріслами. — Нам мусово зібрати речі, перев'язати рани та взяти хоч якусь допомогу. Ми не можемо їхати казна-куди, навіть не знаючи, де шукати!

— Їдемо в клан, — суворо мовив Іоанн, міцно тримаючи кермо та пильно дивлячись на дорогу. — Зараз проїдемо повз Луцьк і повернемо на Володимирський напрямок, у наші ліси. Там безпечно, є зброя, медикаменти й архіви. До того ж, треба повідомити старійшин.

— Але ми втрачаємо час... — тихіше мовила вона, знову відкинувшись на спинку сидіння біля Веріона.

Я мовчала, притулившись скронею до бокового скла. Позашляховик мчав заміською трасою, де обабіч дороги замиготіли густі волинські ліси, пагорби та сріблясті стрічки річкових затонів. У темному склі вікна я виразно бачила своє тьмяне відображення.

«Та, що не боялася дзеркал...» — знову й знову лунали в моїй голові слова пророцтва.

Я опустила погляд на кулон під кофтою. Чотири пелюстки пульсували тихим, приємним теплом, ніби підказували, але мовчали.

«Ксюхо, вмикай логіку!» — раптом заверещала в моїй голові Інтуїція, змушуючи серце тріпотіти. — «Склади докупи всі шматочки! Дзеркала — це ти! А де на Волині річки мають тисячі рукавів, а давній замок зберігає таємниці Радзивіллів?»

«Зачекайте...» — промайнула думка, від якої моє серце солодко й боляче тьохнуло.

Я різко випростала спину.

— Зупиніться... Тобто, ні, їдьте далі, але я зрозуміла! — вигукнула я, перехоплюючи подих.

Усі в машині миттєво напружилися. Іоанн здивовано глянув на мене, Марина з Веріоном подалися вперед із заднього сидіння.

— Ксюхо, ти про що? — запитала подруга.

— Пророцтво! Я розшифрувала його! — мої пальці міцно стиснули сяючий кулон. — Слухайте уважно: «Там, де ріка ховає свої тисячі рукавів...» Що це за річка на Волині, яка розливається на сотні протоків і боліт?

— Стохід... — першим стиха мовив Веріон із заднього сидіння. — Вона буквально означає «сто ходів».

— Саме так! — захоплено продовжила я, повертаючись до них. — А тепер далі: «Давній замок... темна спадщина Радзивіллів». Який найвідоміший замок князів Радзивіллів стоїть на Волині?

— Олика! — в один голос вигукнули Марина й Іоанн.

— Олицький замок! — мої очі палали від здогадки. — І остання зачіпка: «чекає на ту, що не боялася дзеркал». Це ж про мене! Про те, як я переборола свій страх перед темною двійницею в дзвіниці! Пелюстка захована в підземеллях або затопленому рові Олицького замку Радзивіллів!

У машині на мить западала німа тиша, а потім Іоанн задоволено й гордо посміхнувся, переплітаючи свої пальці з моїми:

— А ти в мене справжнє диво, Ксюхо.

— Тоді план змінюється, — з полегшенням хмикнув Веріон, міцніше обіймаючи Марину за плечі. — Швидко заскочимо в ліс до клану по спорядження — і одразу на Олику!

Коли ми нарешті прибули до резиденції Альфи в глибині володимирських лісів, ніч уже повністю огорнула стародавній маєток. Ми твердо вирішили для себе: відтепер ми вирушаємо у велику дорогу й більше не повернемося до клану, поки не знайдемо всі дев'ять пелюсток і не з'єднаємо їх у єдине ціле. Ані Елеонора, ані Лала й гадки не мали про наші справжні пошуки, вважаючи, що ми просто розв'язуємо побутові проблеми після сутички.

Ми були настільки замучені й виснажені після всього пережитого, що лише на швидкоруч перекусили на кухні, аби бодай якось вгамувати голод. 

Домовившись зустрітися вже зранку, ми розійшлися по своїх кімнатах. 

Коли я нарешті дісталася своєї спальні, моє Маленьке Щастя — ніжний, спригнуло на підлогу та проявило себе — тихо й турботливо прошепотіло:

«Тобі потрібно добре виспатися, мамо. Відпочивай, а я постережу твій сон...»

Від цих слів та хвилі дитячого тепла я миттєво поринула в глибокий, безтурботний сон.

Наступного ранку, прокинувшись і прийнявши освіжаючий душ, я спускалася дерев'яними сходами резиденції. Чи то моя нога за щось зачепилася посередині сходів, чи то я просто замислилася про майбутню дорогу до Олики... але в якийсь момент земля вислизнула з-під ніг, і я почала летіти вниз.

Серце пішло в п'яти, але мій політ чомусь виявився дуже коротким.

Міцні, надійні руки підхопили мене в повітрі, м'яко зафіксувавши біля широких грудей. Розплющивши очі від переляку, я зустрілася з палаючим бурштиновим поглядом. Це був Іоанн.