Глава 13. Дзеркала Темряви та Бронзовий Гул

Оглушливий, спотворений гул бронзового дзвону бив прямо в скроні, розриваючи свідомість на шматки. Це був не просто звук — це була магічна хвиля, яка вимикала розум і змушувала серце битися в дикому, панічному ритмі.

Підлога під нашими ногами здригалася, а з чорної прірви, яка розверзалася довкола, віяло могильним холодом.

— Не дивіться їм в очі! — прогримів крізь гул ментальний голос Іоанна. — Це порожнеча! Вона харчується вашими страхами!

У ту ж секунду темна копія Іоанна з диким, нелюдським риком зірвалася з місця. Його кігті, оточені чорним полум'ям, мітили прямо в горло справжньому Альфі. Іоанн блискавично вихопив клинок — метал задзвенів, висікаючи снопи сріблястих іскор, коли древня зброя зустрілася з темною магією.

Веріон, видавши глухе звірине рикання, закрив собою Марину, вступаючи в жорстоку сутичку зі своїм кривавим, повністю здичавілим двійником. Двоє велетенських напів-вовків зчепилися в смертельному герці, розриваючи суцільну темряву довкола.

— Веріоне! — відчайдушно вигукнула Марина.

Але її вигук заглушив тихий, шарудливий крок. До неї повільно наближалася її власна потворена копія. Вона простягала тонкі, вкриті гнилісними тріщинами руки, хижо посміхаючись:

«Ти думала, що ти потрібна їм? Ти просто обуза... Звичайна людська лялька, яка помре першою...»

— Марина, не слухай її! — вигукнула я, намагаючись кинутися подрузі на допомогу, але шлях мені перетнула «я».

Двійниця зробила крок уперед. На її шиї висів чорний, мов обвуглений кристал, з якого виривалися пасма крижаного туману.

«Дитя Двох Світів...» — просичала істота моїм власним голосом, але в ньому чувся шепіт тисяч мерців. — «Ти чужа для людей, ти чужа для перевертнів. Твоя вовчиця — це лише потвора, яка знищить усе, що ти любиш. Віддай пелюстки... і смерть буде швидкою».

Вона простягнула руку — і крижаний потік магії темряви вдарив мені в груди.

Біль був нестерпним. Здавалося, ніби мої легені миттєво замерзають, а серце покривається інеєм. Я впала на одне коліно, важко ковтаючи крижане повітря. Зображення перед очима попливло. Тіні на стінах витягнулися, кістляві пальці вже торкнулися моїх плечей, тягнучи в бездонну чорну прірву під підлогою.

«Ксюхо! Не здавайся!» — заверещала в моїй голові Інтуїція. — «Вони грають на твоєму сумніві! Згадай, хто ти!»

«Я... я не можу... це надто сильно...» — подумки застогнала я, відчуваючи, як темрява заповнює все всередині.

«Ти — Дитя Двох Світів! У тобі тече кров древніх берегинь і сила первісного звіра! Згадай поцілунок Іоанна, згадай тепло його магії, згадай, як ти вистояла проти отрути Елеонори! Твій страх — це їхня зброя. Забери в них цей страх!»

Слова Інтуїції спалахнули всередині гарячим вогнем.

Я підвела голову й зустрілася поглядом із трьома сяючими пелюстками під своєю кофтою. Вони не згасли — вони чекали моєї волі! У моїх венах закипіла не просто лють, а дика, непохитна сила вовчиці. Повітря довкола мене здригнулося. Я піднялася на ноги, випроставши спину, і подивилася прямо в палаючі червоні точки моєї темної копії.

— Я не чужа, — мовила я голосом, у якому раптом пролунало подвійне луна — людське й звірине. — І я більше не боюся!

Я схопила кулон долонею. Волошково-золотий спалах магії вибухнув, мов мала зоря! Світло розірвало густі сутінки, припікаючи кістляві тіні, що тягнулися до мене.

Двійниця панічно зашипіла, закриваючи обличчя руками.

— Марина! — закричала я до подруги, яка вже майже опустила руки перед свій копією. — Торкнися мого світла! Вона не справжня! Це лише дзеркало!

Марина, почувши мій голос, зробила ривок уперед і з усієї сили вдарила свій двійник важким ліхтариком, який встигла вихопити з кишені. Дзеркальна мара від удару й торкання мого магічного сяйва розсипалася на тисячі дрібних чорних скалок!

Тим часом Іоанн, відчувши спалах моєї сили, звів свій клинок угору. Сріблясте сяйво огорнуло його лезо. З потужним вигуком він пробив груди свого темного двійника. Тварюка розпалася чорним димом, який миттєво затягнуло в тріщини стін.

Веріон разом із Іоанном добили останнього кривавого мара, і в дзвіниці на мить настала дзвінка, натягнута тиша.

Але чорна двійниця з обвугленим кулоном усе ще стояла переді мною. Вона вискалилася й підняла руку догори — прямо вбік древнього бронзового дзвону.

«Ви запізнилися...» — прошипіла вона. — «Дзвін уже прокинувся. Він поховає вас під цими мурами!»

Вона збиралася вдарити чорною магією по дзвону, щоб той обвалив склепіння.

— Щастя, зараз! — вигукнула я.

Маленький пухнастик на моєму плечі вигнув спину й миттєво трансформувався. За секунду перед нами постала велична, сяюча істота з чорними крилами які світились світла. Щастя видало потужний потойбічний клич, який повністю заглушив лиховісний бронзовий гул!

Світлопотік Щастя вдарив прямо в темну двійницю. Вона розпалася з відчайдушним вереском, а чорний кристал, який висів на її шиї, зі свистом випав і з тріском розбився об кам'яну підлогу на сотні уламків!