Глава 12. Шлях до Перемильської варти

Поцілунок Іоанна палав на моїх губах навіть тоді, коли він із зусиллям відсторонився, важко дихаючи. Його янтарні очі в напівтемряві кімнати пропекали наскрізь, але в них більше не було суворої маски Альфи — лише оголена, первісна ніжність і пристрасть, яку він більше не намагався приховувати.

— Ти ніколи не будеш тут чужою, Ксюхо, — його гарячий подих обпікав моє чоло, коли він притиснувся до мене лобом. — Доки я дихаю — ти під моїм захистом. І під захистом мого серця.

Слова Іоанна й розжарена магія його доторків остаточно спалили залишки гіркоти після слів Елеонори. Внутрішній голос — моя власна, щойно пробуджена вовчиця — задоволено замуркотіла у відповідь, заспокоюючи прискорений пульс.

— Іоанне... — тихо прошепотіла я, торкаючись його щоки. — Що тепер буде? Після того, що відкрилося на вечері... і після того, як Темрява подала знак у дзеркалі?

Іоанн м'яко перехопив мою долоню й припав до неї гарячим поцілунком.

— Тепер ми діємо швидко й безпомилково, — його голос знову набув сталевих, впевнених ноток. — Твоя стійкість перед отрутою Елеонори змусила Радників замислитися. Вони побачили в тобі не слабку людину, а силу, з якою треба рахуватися. Але це означає, що мати й Лала стануть ще небезпечнішими. Ми вирушаємо до Берестечка завтра на світанку, поки клан ще спатиме.

З цими словами він підійшов до ліжка, де на подушці солодко позіхало Щастя. Маленьке створіння розплющило сяючі очі й тихо завурчало, схвалюючи рішення Альфи.

— Відпочивай, Ксеніє, — сказав Іоанн, знову зазираючи мені в очі перед виходом. — Завтра нам знадобляться всі сили.

Коли двері за ним зачинилися, у голові пролунав насмішкуватий голос:

«Ну, що, тепер здогадалася, хто ти для Альфи?» — запитала моя Інтуїція.

Я вирішила для себе, що поки не переконаюся остаточно на власні очі, називатиму свої почуття й здогадки саме так.

«А хто я для нього? — здивовано відгукнулася я в думках. — Просто дівчина, за яку він несе відповідальність. Ну, не спорю, можливо, я йому трішки подобаюся...»

«Це просто унікально — не бачити таких очевидних речей! — зітхнула Інтуїція. — Добре, іди спати. Видно, це досі не на часі».

Ніч минула як одна мить. Коли перші рожево-фіолетові смуги світанку лише торкнулися верхівок сосен довкола маєтку, ми вже зібралися у внутрішньому дворику. Серпанковий туман м'яко стелився по землі, ховаючи наші постаті від зайвих очей.

Марина, виспана й зібрана, енергійно підтягувала ремінці на своєму дорожньому наплічнику. Поруч із нею стояв Веріон. Навіть у своєму напівлюдському образі він випромінював спокійну, непохитну силу, а його погляд, звернений на Марину, був сповнений німої турботи.

— Усі готові? — тихим голосом запитав Іоанн, з'являючись із напівтемряви коридору. На ньому був зручний темний одяг для тривалих переходів, а на поясі висів старовинний клинок у шкіряних піхвах.

— Завжди готова, — відповіла я, торкаючись під одягом кулона. Три пелюстки затишно пульсували ледь помітним золотавим теплом, ніби відчуваючи наближення до своєї четвертої сестри. — Щастя з нами.

Малюк уже зручно вмостився в мене на плечі, заховавши носик у густе хутро на комірі моєї куртки.

Ми залишили територію клану безшумно, прослизнувши повз сонну варту завдяки потаємній стежці, яку знав тільки Іоанн. На крайній галявині, схованій серед густих сосен, на нас уже чекав Ліон.

Поруч із ним стояло масивне, вражаюче авто темно-графітового кольору. Зовні воно дуже нагадувало потужний земний позашляховик преміум-класу, але від нього буквально віяло прихованою магічною силою: хижі лінії кузова, затоноване скло та диски, що тьмяно мерехтіли захисними рунами.

— Володимир був зовсім поруч, тож туди можна було пробігтися, — тихо мовив Ліон, передаючи Іоанну масивний брелок-ключ. — А от до Берестечка шлях чималий, пішки чи на вовчих спинах ви витратите надто багато часу й сил. Авто повністю заправлене арканом, захисні щити активовані. Удачі вам.

— Дякую, мій друже, — Іоанн міцно потиснув йому руку.

Ми швидко завантажили свої пакунки в багажник. Я мовчки сіла на переднє пасажирське сидіння поруч із Іоанном, а Марина з Веріоном і Щастям зручно влаштувалися позаду. Двигун заурчав — не зі звичайним гуркотом бензину, а з глибоким, оксамитовим підриком, наче всередині капота прокинувся справжній звір. Автомобіль м'яко зірвався з місця й безшумно помчав лісовою дорогою, вискакуючи на трасу в напрямку півдня Волині.

Шлях був довгим, ми минали Горохівські пагорби, оминаючи людні поселення. Я з цікавістю розглядала незвичну панель приладів, де замість стандартних датчиків плавно пульсували магічні кристали та невідомі символи.

Попереду з'явилася річка з напівзруйнованим, вузьким дерев'яним містком, де кілька центральних прольотів просто зяяли порожнечею над бурхливою водою. Відгальмувати Іоанн навіть не намагався — авто впевнено набирало швидкість.

Я мимоволі вчепилася в підлокітник і стривожено запитала, повертаючись до Іоанна:

— Іоанне... а як ми тепер переберемося?! Там же провалля!

Іоанн лише таємниче й безтурботно посміхнувся. Його пальці впевнено лягли на яскраву рунічну кнопку в центрі керма.