- Глава 35.2 -

За вечерею ми практично не розмовляємо. Мама наче вся в собі й відповідає тільки на мої питання, а сама нічого не говорить. Тільки коли телефонує Олена Станіславівна і показує нам з Мироном Богданчика, мама також дивиться на нього. 

Мені цікаво побачити її реакцію, але якогось спалаху немає. Мама роздивляється онука на екрані й… все. Жодного слова в його бік. 

Це неприємно, але я вже звикла до інфантильності власної матері. Вона сама як мала дитина – не бачить нічого і нікого. Можливо, саме тому я так швидко втекла з-під опіки батьків, якщо можна назвати це опікою. 

Наступного ранку ми всі разом їдемо в лікарню. Я дуже хочу побачити тата, але не знаю, чи пустять мене до нього. Спочатку йде мама, а ми з Мироном залишаємось в коридорі. 

– Пробач за її поведінку, – кажу йому. – У моєї мами специфічний характер. 

– Для мене це не важливо, – відповідає. – Головне, щоб тебе це ніяк не зачіпало. 

– Я хочу до сина, але не можу просто взяти та поїхати, – зізнаюсь. – Тато допомагав мені, коли я одна залишилася, і я не можу просто взяти й залишити його зараз. 

– Все буде добре, Ясю. От побачиш, – Мирон обіймає мене, і саме в цей час з палати виходить мама. 

– Віктор хоче бачити вас обох, – говорить, і ми з Мироном переглядаємось. 

Глибоко вдихаю перед тим, як зайти в палату, і Мирон йде за мною. Коли бачу тата, серце стискається від болю. Я не хочу, щоб він був в такому стані, але нічим допомогти йому не можу. 

– Ясю… – тато також мене помічає. До його руки приєднана крапельниця і виглядає він не дуже. Блідий, втомлений. Але коли наші погляди зустрічаються, я бачу в його очах радість… від того, що я тут. 

Тато дуже рідко так мене називає. Взагалі не пам’ятаю, коли востаннє чула таке звернення. Мабуть, ще в дитинстві. Але зараз я щаслива від того, що щасливий він.

– Як ти? – питаю, зупинившись зовсім поруч. 

– Живий. Це головне, – шепоче. – Мама сказала, що ти народила. Покажеш онука? 

Під його прямим поглядом дістаю з сумки телефон і знаходжу фото Богданчика. Повертаю екраном до тата, і він зацікавлено його розглядає. 

– Тату, що сталось з тобою? – питаю, заховавши телефон в сумку. – Ти ніколи не жалівся на здоров’я. 

– Виникли деякі проблеми. Мій бізнес збанкрутував, – видихає. – Ти тільки мамі нічого не говори. Вона цього не переживе. 

– Але як? – не можу второпати. 

– З’явилися люди, яких моя справа зацікавила. Вони дуже легко і просто забрали все, що я роками будував.

– Я можу допомогти, – несподівано втручається Мирон. – Відправлю до вас своїх юристів. Думаю, що не все ще втрачено. Звісно, якщо ви не проти.

– А тобі з цього яка вигода? – дивується тато. – Мій бізнес зовсім крихітний порівняно з твоїм. 

– Я точно так само як і ви працюю днями та ночами, щоб його розвивати. Знаю, як це, і не хочу, щоб хтось просто прийшов і забрав все, – відповідає Мирон. – Ну а друга причина – це Яся. Якщо у вас все буде добре, то і вона буде спокійною. А для мене це головне. 

Тато мовчить. Довго розглядає Мирона, наче вперше бачить, а тоді дає своє добро на те, щоб він відправляв сюди юристів. 

Мені здається, що після слів Мирона бойовий дух у тата значно піднявся. Тепер у нього є причини швидко взяти себе в руки та одужати. А я можу повертатися до сина, за яким шалено скучила. 

– Тату, коли одужаєш, чекаємо в гості, – кажу перед тим, як залишити палату. 

– На нашому весіллі, – додає Мирон. – Часу не так багато, тому беріть себе в руки. Попереду ще знайомство з онуком. 

– Дякую, Мироне, – відповідає тато. – І пробач, що був таким категоричним.

– Ви мали на це повне право, – спокійно відповідає мій коханий. – Я багато помилок наробив. Головне вчасно зупинитися і змінити своє життя. Я вже це зробив. Тепер ваша черга. 

Ми залишаємо палату, і я одразу обіймаю Мирона. Просто хочу, щоб він знав – я дуже щаслива з ним. 

– Що таке, Ясю? – Мирон також мене обіймає та усміхається. – Скучила за мною?

– Дуже. І за Богданчиком, – кажу. – Поїдемо додому? 

– Поїдемо, – киває. – От просто зараз і поїдемо.