- Глава 33.2 -

Встигаю нагодувати Богданчика, коли до нас повертається Мирон. Він змінив діловий костюм на домашні штани та футболку й, наблизившись, одразу забирає сина у своєї мами. 

Я розумію, що Мирон  скучив за ним. Я бачу, як він дивиться на Богданчика. Це точно той самий чоловік, що відправляв мене на аборт, коли дізнався про вагітність? 

Як сильно почуття змінюють нас усіх. Як важко нам буває, але сила волі рятує. Я думала, що життя закінчилося, коли завагітніла, а насправді все тільки починалося. 

Поки Мирон з сином, я йду у спальню і переодягаюсь в піжаму. Лягаю під ковдру і сама не розумію, в який момент засинаю. Мені сниться літо, ми з Мироном на пледі, сидимо, обійнявшись, а наш Богданчик бігає по траві і голосно сміється. 

Мабуть, я всю ніч усміхалася, тому що такого доброго та світлого сну давно не бачила. 

Коли розплющую очі, розумію, що вже день і спала я довго. Богданчика немає в ліжечку, і Мирона поруч немає. Встаю і йду до вікна, щоб глянути на погоду. Помічаю внизу Мирона з візком і усміхаюсь. 

Поки я сплю, Мирон вже гуляє з сином. Сьогодні морозно, але сонячно. Чудова погода для прогулянок. 

Спочатку йду в душ і привожу себе до ладу, а потім спускаюсь вниз. Олена Станіславівна готує щось на кухні, тому йду одразу до неї. 

– Доброго ранку! – вітаюсь.

– Доброго, люба! Як твоя голова? – розглядає мене уважно.

– Все добре, – усміхаюсь. Це дійсно так. Шишка більше не болить. 

– Ми повернулися! – чую крик Мирона й одразу йду до своїх хлопців. Мирон якраз знімає верхній одяг, а синочок міцно спить у візку після прогулянки. 

– Привіт! – сама тягнусь за поцілунком і торкаюсь своїми гарячими вустами  холодних губ Мирона. – Холодний. 

– Зігрієш мене? – Мирон обіймає мене за талію і знов тягнеться за поцілунком, але я відступаю, тому що в коридор виходить його мама. 

Богданчика несу у спальню і, роздягнувши, вкладаю у ліжечко. Він продовжує спати, тому збираюсь піти вниз, але тільки зараз помічаю за спиною Мирона. 

– Він неймовірний, – Мирон обіймає мене і цілує в шию. Я ж плавлюсь від цих дотиків і хочу більшого. Шкода, що поки що це неможливо. 

– Це точно, – усміхаюсь.

– Ясю, як дивишся на те, щоб сьогодні повечеряти разом? – питає Мирон. – Мама готова приглянути за Богданчиком.

– Я не проти, – кажу. – Гарна ідея. 

Я теж дуже хочу провести час тільки з Мироном. Відчуваю, що нам необхідне це зближення після двох тижнів розлуки. 

Весь день Мирон проводить з сином, а я спостерігаю за ними. І хоча Богданчик ще зовсім маленький і не буде пам’ятати ці моменти, я все йому розкажу і покажу, тому що час від часу роблю фото. 

Під вечір Олена Станіславівна забирає Богданчика в свою кімнату, а ми з Мироном збираємось на побачення. Одягаю сукню, роблю макіяж і зачіску. 

Коли Мирон бачить мене повністю готову, цілує так, що дихання збивається. Є бажання взагалі нікуди не їхати, а зачинитися в спальні, але ми залишаємо будинок. Дуже цікаво, що приготував Мирон. Видно, що він хвилюється трохи, наче має статися щось дуже важливе. Дуже цікаво, що ж це? 

– Як справи з твоїм проектом? – питає Мирон по дорозі в місто. – З усіма цими справами я про головне не запитав. 

– Я все зробила, – з гордістю кажу. – Потім подивишся і скажеш, чи будуть з мене люди.

– Я і так знаю, що будуть, – усміхається Мирон. – У тебе очі горять, коли ти про це говориш. 

– Правда? – дивуюсь. 

– Так, – Мирон дивиться на мене кілька секунд і усміхається. – Світяться просто. Чудово, що ти знайшла свою справу. Я готовий тобі допомогти. Ти ж знаєш. 

– Дякую, Мироне, – підсуваюсь до нього і цілую в щоку. – Я щаслива, що у мене така група підтримки. 

– Просто я кохаю тебе, Ясю, – відповідає. – Згадай, скільки разів допомагала ти мені. Тепер моя черга бути твоєю опорою. 

Мирон бере мою руку у свою і цілує пальчики. У мене мурахи від цих дотиків. Я хочу плакати від щастя і поки що навіть не здогадуюсь, що чекає мене далі.