- Глава 33 -

Яся

Зараз я на сьомому небі від щастя. Виявляється, треба було мені головою вдаритися, щоб Мирон все згадав. І він згадав! Я досі повірити не можу!

Ми їдемо в лікарню, тому що Мирон не вірить, що зі мною все добре. Змушує лікарів оглянути мене з голови до ніг, і все це займає більше години часу. 

Мирон постійно поруч. Хвилюється, і це дуже приємно. Я ж відчуваю себе добре. Голова трохи болить, але це не смертельно. 

Коли лікар озвучує вердикт, Мирон міцно тримає мою руку у своїй. На щастя, струсу немає. Лише ґуля на скроні. Але сьогодні мені варто відпочити та слідкувати за власним станом. Щоб не було погіршень. 

– Можеш поспати, поки їдемо, – говорить Мирон по дорозі додому. 

– Я не хочу спати, – кажу, але кладу голову зручніше. Спостерігаю за тим, як Мирон впевнено тримає кермо, як уважно дивиться перед собою і сама не помічаю, як засинаю. 

Прокидаюсь від дотиків і не розумію, що відбувається. Розплющую очі й бачу обличчя Мирона зовсім близько. Ми досі в машині, але більше не їдемо нікуди. 

– Ми вдома? – шепочу хрипло.

– Так. Ти все-таки заснула, – Мирон торкається моєї щоки й з таким теплом дивиться, наче я його всесвіт. – Підемо в дім?

– Ходімо, – сідаю рівно і хапаюсь за шишку. Вона досі болить, отже, доведеться пити ліки.

– Що таке? – Мирон уважно слідкує за моїми маніпуляціями. – Може, варто повернутися в лікарню? 

– Нізащо! – випалюю. – Я хочу до сина!

Мирон тільки зітхає на це і першим залишає салон. Обходить автомобіль і відкриває двері з мого боку. Подає руку і допомагає мені ступити на сніг. 

Кілька секунд ми просто стоїмо одне навпроти одного, а тоді Мирон мене цілує. Під снігопадом, наче в казці, ми нарешті знаходимо одне одного і більше ніколи не відпустимо. 

– Нарешті все погане позаду, – шепоче Мирон. – Я так хочу, щоб з цього моменту все в нас було добре. 

– Я теж цього хочу, – кажу. – Дуже сильно.

Мирон обіймає мене, і так тепло стає, навіть попри  снігопад. Я усміхаюсь, практично не зважаючи на біль, і намагаюсь закарбувати цей момент у пам’яті. Що б не сталося, як би не склались наші долі, ми маємо пам’ятати ці слова. І тоді жодна амнезія нам не страшна. 

– Ясю, як ти, люба? – Олена Станіславівна поспішає до мене, як тільки переступаємо поріг. Вона обіймає мене і зовсім не зважає на мій мокрий одяг. 

– Все добре. Потрапила в незначну ДТП, – хочу її заспокоїти. 

– Мироне, дійсно все добре? Ви в лікарні були? – питає у сина. 

– Були. Яся відпочине і буде як новенька, – усміхається Мирон. – Мамо, а де Богданчик? 

– З Захаром у вашій спальні, – відповідає жінка. 

Ми знімаємо верхній одяг і одразу йдемо туди. Не можу сказати, що не довіряю Захару. Він непоганий. Але бувають моменти, коли брат Мирона  сприймає все в штики й чує тільки себе. Я розумію, що у нього можуть бути почуття до мене, і тому так, але дуже хочу, щоб Захар став хорошим братом і люблячим дядьком для племінника. Схоже, над другим пунктом він якраз працює. 

Коли заходимо в спальню, Захар якраз змінює підгузок Богданчику. Виглядає це дуже кумедно, тому що Захар вчепив на обличчя пов’язку з марлі. Уявлення не маю, де він її знайшов. 

– Ти що робиш? – Мирон йде до нього і займає місце поруч з сином. Йому пов'язка не потрібна. Мирон просто та легко змінює підгузок і навіть не кривиться. – Вчись, братику!

– У тебе сталеві нерви, – хмикає Захар. – Схоже, я ще не готовий до батьківства.

– Я теж так думав, – усміхається Мирон і бере сина на руки. – А тепер відчуваю себе найщасливішим. 

– Ти як, Ясю? – питає Захар. – Мама говорила, що ти зникла кудись. 

– Машину на дорозі занесло і зв'язок обірвався. Добре, що Мирон мене знайшов, – розповідаю. 

– Захаре, можеш з автівкою розібратись? Вона в трьох  кілометрах звідси, – питає Мирон. – Евакуатор зранку приїде. Треба поїхати на місце і віддати ключі. 

– Добре, – Захар погоджується дуже просто. Мирон дає йому ключі від моєї машини, і він залишає спальню. 

Наближаюсь до своїх чоловіків і цілую Богданчика в щічку. Він  одразу відчуває мене і починає хникати. Забираю його у Мирона і ношу по кімнаті.

– Тобі треба відпочити. Давай я з ним посиджу? – пропонує. 

– Ти теж втомився після перельоту, – відповідаю. – Йди в душ, а потім я віддам тобі сина. 

Мирон усміхається і цілує мене в губи. Коли залишає кімнату, я несу Богданчика вниз, щоб приготувати суміш. Там мені допомагає Олена Станіславівна. Вона забирає синочка і щось там наспівує йому, поки я готую.

– До Мирона повернулась пам’ять, – вирішую поділитись з нею чудовими новинами. Олена Станіславівна завмирає, а я помічаю сльози в куточках її очей. Схоже, вона також чекала цього моменту. 

– Дякувати Богу! – скрикує. – Нарешті все починає налагоджуватися!

Це правда. Після такої новини настрій однозначно бойовий. Мирон теж не відступить більше, хоча він і без спогадів про мене був готовий боротися.