- Глава 32.2 -

Мирон

Я продовжую кричати в слухавку, але Яся не відповідає. Не розумію, що відбувається. Вона ж вдома зараз і все має бути добре. 

Погода жахлива. Знову розпочинається снігопад, і всю увагу треба сконцентрувати на дорозі, щоб не злетіти в кювет. Доводиться з’їхати на узбіччя, щоб не сталось аварії, і тільки після цього знову набираю Ясю. Вона не відповідає, і моя паніка тільки наростає. 

Набирає маму, тому що тільки вона може щось мені пояснити. Якого біса Яся не відповідає. З нею щось сталося?!

– Мироне? – голос мами звучить здивовано. 

– Мамо, де Яся? Я не можу до неї додзвонитися! – кричу в слухавку. 

– Так вона до тебе поїхала. Сюрприз хотіла зробити, – розгублено відповідає. 

– Тобто? – не розумію нічого. – Який сюрприз? Я ж написав, що довго не затримаюсь!

– Любий, це була моя ідея! – виправдовується мама. – Яся засмутилася, що ти поїхав у ресторан, а не додому одразу, от я і запропонувала їй до тебе поїхати. Вона не відповідає? Що ж могло статися? 

Навіть думати не хочу, що могло статися. Закінчивши розмову з мамою, знову набираю Ясю. Слухаю довгі гудки й готовий розбити власний телефон об кермо. 

Розумію, що треба заспокоїтися і тільки після цього їхати далі. Якщо Яся вирушила в місто і не дісталася до ресторану, отже, вона застрягла десь в дорозі й мені треба їхати на її пошуки. 

Саме це і роблю. Міцно тримаюсь за кермо і дивлюсь на дорогу перед собою. Видимість дуже погана і жодної автівки за останні п’ять хвилин. 

Я так сильно хвилююсь за Ясю, що дихати не можу. Сам не розумію, з якого моменту вона стала такою важливою частиною мого життя. Я кохаю її. Моє серце не дасть збрехати. І навіть втрата пам’яті на це не впливає. 

Почуття, вони або є, або їх немає. І що б я не робив і як би не намагався з цим боротися – Яся глибоко під шкірою. Вона матір моєї дитини й зовсім скоро стане моєю дружиною. Звісно, якщо погодиться на пропозицію. Але спочатку треба її знайти. 

Ці два тижні в Лондоні стали для мене справжнім проясненням. Я зрозумів, що дико сумую за сином і за Ясею. Кожного дня роздивлявся їх по відеозв’язку, надовго затримував погляд на усмішці Ясі, на її гарних очах. І відраховував час до повернення. 

Вчора я відвідав ювелірний магазин у Лондоні та купив обручку для Ясі. Збирався зробити їй сюрприз і освідчитись. А що тепер? Я уявлення не маю, де вона, і дуже боюсь, що можу її втратити. 

Коли попереду видніється світло від фар, одразу розумію, що це Яся там. Її автомобіль стоїть на узбіччі й вся сторона від водія притиснута до снігового замету. Схоже, автівку знесло з дороги і Яся досі в салоні. 

Обережно гальмую, тому що дорога дуже слизька, і, зупинившись, вистрибую на засніжений асфальт. Наближаюсь і відчиняю двері зі сторони пасажира. Бачу Ясю – і на мить земля тікає з-під ніг. 

Всього доля секунди, а я наче в минуле повертаюсь. Бачу всі наші щасливі й не дуже моменти. Згадую все до деталей.

– Ясю! – сідаю в салон і торкаюсь її щік. Схоже, Яся вдарилася головою об бокове вікно і втратила свідомість. Вона не відповідає, а мені ще страшніше стає. – Ясю! Маленька моя… 

– Мироне… – Яся повільно розплющує очі та розгублено дивиться на мене. Тільки зараз помічаю, що вона трохи інша, як зазвичай. Зачіска, макіяж, сукня. Це мав бути неймовірний сюрприз, але клята погода все зіпсувала. 

– Все добре. Я поруч, – цілую її обличчя і радію, що все не так страшно. – Треба вийти з машини. Зможеш перелізти до мене? 

Яся киває, хоч мені й здається, що вона не сильно розуміє, чого я від неї хочу. З моєю допомогою Яся перелізає на пасажирське сидіння, а тоді я міцно її обіймаю. 

– Це мав бути сюрприз, – шепоче. 

– Тобі вдалося мене здивувати, – хмикаю не зовсім весело. 

Допомагаю Ясі перебратися в мій автомобіль, а її залишаємо на узбіччі. Завтра доведеться викликати евакуатор. 

– Поїдемо в лікарню. Треба оглянути твою голову, – кажу, повернувшись за кермо. 

– Може завтра? – питає. – Я хочу додому. 

– Ні, маленька. Я маю переконатися, що ти в нормі, – відповідаю. – Обіцяю, що буду поруч. Голова болить?

– Трохи, – зітхає та очі прикриває. – Не так я уявляла собі нашу зустріч через два тижні. 

– А як? – питаю. 

– Я хотіла сказати, що скучила. Що готова спробувати ще раз. Можливо, твоя пам’ять ніколи не повернеться, але ж це не привід закінчувати те, що між нами було. 

– Дуже запальна промова, кохана, – усміхаюсь. – Я теж так думаю. Ми маємо бути разом. І ми будемо. А моя пам’ять… повернулась. 

– Що? Коли? – Яся розгублено дивиться на мене, а я усміхаюсь. 

– Кілька хвилин тому. Побачив тебе непритомну, злякався до півсмерті – і наче в льодяну воду окунувся, – пояснюю. – Всі спогади повернулися, і тепер я ще більше себе ненавиджу за слова і вчинки стосовно тебе. 

– Не треба себе ненавидіти, – Яся накриває мою руку своєю, і я вкотре переконуюсь, що вона неймовірна. – Ми всі робимо помилки.