- Глава 31.1 -

– Чому ти не розповів, що тут відбувається? – питаю, і Мирон повертає голову в мій бік. Розглядає здивовано, наче повірити не може, що я дійсно прийшла. 

– Хвилюєшся за контракт з Артуром? – питає стримано. – Він в повному порядку.

– Я за тебе хвилююсь, – кажу сердито. 

– Десь я це вже чув, – хмуриться. – З нами щось подібне було? 

– Було, – киваю. – Тоді я теж приходила до тебе. 

Переступаю поріг і кидаю сумку на диван. Знімаю куртку і її туди ж. Оглядаю масштаби роботи та розумію, що надовго тут затримаюсь. 

Присідаю і починаю збирати всі документи. Спочатку треба зібрати їх з підлоги, а вже після цього сортувати, куди потрібно.

– Що ти робиш, Ясю? – Мирон сідає навпочіпки поруч зі мною і торкається мого зап’ястя.

– Допомагаю. Хіба не видно? – злюсь. 

Обличчя Мирона дуже близько до мого. Він розглядає мене уважно, а я трохи ніяковію, але від своїх переконань відступати не збираюсь. 

Мені здається, що зараз Мирон мене відпустить і скаже робити, що хочу, але він робить дещо інше. 

Так різко накриває мої уста своїми, що я і вдихнути не встигаю. Так і сидимо на підлозі, цілуємось в цьому безладі й ніщо нам не заважає. 

Рука Мирона у мене на талії, а інша – на потилиці. Поцілунок здається мені таким солодким і сильно необхідним нам обом. 

– Дякую, – шепоче, відірвавшись від моїх губ.

– Немає за що, – усміхаюсь. – Допоможеш мені з прибиранням? 

– Звісно, – киває. 

Удвох нам вдається прибрати папери за пів години. Складаємо усе на стіл, але попереду ще сортування по теках. 

– Як все пройшло? Тобі дійсно нічого не загрожує? – питаю, дивлячись на Мирона. 

– Я працюю відкрито і нічого не боюсь, – відповідає. – Артуру також передай, що все добре. Немає причин для хвилювання.

– Передам, – киваю. – Це ж Бойко вставляє палки в колеса? Що йому треба?

– Не може змиритися, що я дуже високо забрався, – хмикає. – Але ось ці його підлі підступи нічого не змінять. Мої юристи вже займаються цією справою. Я теж можу бути поганим. Скоро він на власній шкурі у цьому переконається. 

– Може, не варто його чіпати? – питаю схвильовано. 

– Хвилюєшся за нього? – дивується Мирон. 

– За тебе хвилююсь, – кажу, і він торкається моєї щоки своєю теплою долонею. 

– Не варто, Ясю. Цього разу я все правильно зроблю. Щоб надалі жити спокійно, треба розібратися з усім, що заважає жити, – пояснює. – Ось побачиш, все буде добре.

– Обіцяєш? 

– Обіцяю, – Мирон знову цілує, а я відповідаю. Вважаю це правильним рішенням і дуже хочу, щоб більше ніхто і ніщо не втручався в наше життя. 

Розподіл документів по теках залишаємо на завтра. Олена Станіславівна чекає нас на вечерю, тому їдемо туди. Я першою, а Мирон за мною. 

Знову розпочинається снігопад, тому доводиться бути дуже обережною. Поки плетусь як черепаха, набираю Артура і розмовляю з ним по гучномовцю. 

– Добре, що все добре, – відповідає друг, коли розповідаю йому останні новини. – Мирон правильно робить, що береться за цього Бойка. Треба показати йому його місце, а то щось розійшовся дуже. 

– Я переживаю, щоб знов нічого не сталося, – кажу. – Кожного разу, коли все трохи налагоджується, з’являється той, хто руйнує наш спокій. 

– Потрібно ризикувати, Ясю. Ти ж пам’ятаєш, що було з Євою. Ніхто не сприйняв серйозно її погрози й чим це закінчилося? Тому нехай Мирон розбереться. Гірше він точно не зробить. 

Дивлюсь у дзеркало заднього виду і бачу автомобіль Мирона. Він наче мій захисник, їде близько і не відстає. 

Усміхаюсь, тому що це дуже приємно. Згадую наші поцілунки та хочу ще. Я так сильно за ним скучила, і ці маленькі кроки до зближення здаються мені надто малими. 

Коли зупиняю автомобіль на території маєтку, поруч зупиняється авто Мирона. Він виходить і йде одразу до мене. Усміхається, і я роблю те ж саме. Не встигаю нічого сказати, а він обіймає і цілує. Схоже, не тільки я одна хочу більшого. 

Коли з’являємось в будинку, Мирон відразу йде до сина. Забирає його у матері та цілує в лобика. Це дуже мило виглядає, і я не можу втриматись від усмішки. 

– Мироне, залишайся сьогодні тут, – пропонує Олена Станіславівна. – На вулиці такий снігопад. 

– Залишусь, – погоджується і на мене дивиться. 

Я теж не проти. Дійсно, погана ідея повертатися в місто в таку погоду. 

Ми вечеряємо, і Мирон не спускає з рук Богданчика. Син так і засинає, і лише після цього я його забираю і несу у ліжечко. Стою біля нього і розглядаю свою крихітку. Бувають моменти, коли я не вірю, що стала мамою такого красеня. 

– Заснув? – поруч зі мною з’являється Мирон і торкається мого плеча своєю рукою. 

– Так, – повертаю обличчя до нього. – Тобі також треба відпочити. День був не з легких.