Дитина від тебе, босе

- Глава 31 -

Мені подобається в будинку батьків Мирона. Поки за вікном  лютує хуртовина, я сиджу в теплій вітальні з чашкою чаю в руках. Олена Станіславівна не відходить від онука, і саме він не дає їй впадати у відчай. 

Мабуть, це сама доля так все розрахувала. Втративши коханого чоловіка, Олена Станіславівна отримала онука, яким може опікуватись. 

Тепер у мене значно більше часу на себе, але я не сплю і не відпочиваю. Вирішую повернутись до роботи, поки що дистанційно,  тому що це велика частина мого життя. Звісно, я не забуваю про синочка. Він займає найбільше місця в моєму серці, якщо не усе. 

Я люблю його безмежно, і бувають моменти, коли готова розцілувати з голови до п’ят. 

– Сьогодні Мирон на вечерю приїде, – говорить Олена Станіславівна. – Ти не проти?

– Звісно ні, – кажу. Мирона я не бачила кілька днів. Він привіз нас сюди, а сам зник кудись. Мабуть, роботи багато. Не розумію тільки, чому до сина не навідується. Невже думає, що я буду проти? 

– Як ваші стосунки? Нічого не змінилося? – цікавиться жінка.

– Не знаю, – і це дійсно так. – Ми начебто і спілкуємось, але є щось що не дає зробити ще один крок. Мабуть, мій страх, що все знову зникне.

– Не треба боятися, люба, – усміхається Олена Станіславівна. – Тепер у тебе є я. Цей і твій дім також. Твій і Богданчика. Я буду дуже щасливою, якщо ви з Мироном знову будете разом, але навіть якщо цього не станеться, ти все одно частина нашої родини. 

– Дякую, – відповідаю. Насправді це дуже приємно. 

Нашу розмову доводиться припинити, тому що мені телефонує Артур. Ми давно не розмовляли, і я радію, що друг нарешті згадав про мене. 

– Я слухаю! – йду на кухню, щоб відповісти.

– Привіт, Ясю! Як ви там? – питає Артур. 

– Чудово. Переїхали до Олени Станіславівни.

– Це правильне рішення. Вона допоможе з малим, – радіє за мене. – Ясю, ти в курсі, що в компанії відбувається? 

– А що відбувається? – дивуюсь. – Я нічого не знаю. Мирона кілька днів не бачила. 

– Там зараз перевірки дуже серйозні. Схоже, Бойко вирішив нагадати про себе, – розповідає. – Мирон запевняє мене, що наших справ це ніяк не торкнеться, та і я знаю, що у нього все чисто та прозоро. Але ж ми з тобою розуміємо, скільки нервів піде на врегулювання всіх моментів. 

– Чому Мирон мені нічого не сказав? – злюсь. 

– Мабуть, не хотів, щоб ти хвилювалась, – відповідає. – Я теж не збирався, якщо чесно, але… ти ж розумієш, що я через наш контракт хвилююсь. Можеш перевірити, що там і як? 

– Звісно, – одразу погоджуюсь. – Просто зараз туди поїду. 

Закінчую дзвінок і йду в кімнату, щоб зібратися. Богданчик ще спить, та я знаю, що Олена Станіславівна пригляне за ним. 

– Ти куди? – питає здивовано, коли бачить мене вже зібрану. 

– Треба поїхати в офіс. Виникла одна справа і без мене ніяк, – пояснюю.

– Ну якщо треба, то їдь, – трохи розгублено відповідає. – Я за Богданчиком подивлюсь. 

Залишаю будинок і сідаю в автівку. Добре, що снігопад припинився, але снігу стільки намело, що їхати буде доволі важко. 

Добре, що у мене позашляховик і всі ці кучугури снігу не такі й страшні здаються. 

Дорога до офісу займає більше години. Всі автівки на дорозі рухаються зі швидкістю черепах, і я так само. 

Коли ж заходжу в офіс, одразу піднімаюсь ліфтом на потрібний поверх. В приймальні все розкидано, і таке враження, наче тут пройшов смерч. Папери на підлозі, теки відкриті й немає абсолютно ніякого порядку. 

Переступаючи через усе це, йду до кабінету і зупиняюсь на порозі. Двері відчинені, і мені видно Мирона. Він стоїть до мене спиною, дивиться у вікно, а руки заховані в кишені штанів. 

В його кабінеті точно такий самий хаос, як і в приймальні. Схоже, ті люди, що шукали тут щось цікаве, нічого не знайшли й, розізлившись, розкидали усе. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше