- Глава 30.2 -

Понад годину малюк ридає і ніяк не може заспокоїтися. Я також мало з розуму не сходжу і в якийсь момент таки наважуюсь набрати Мирона.

Дивно, та відповідає він практично одразу. 

– Що сталося, Ясю? – питає схвильовано. – Чому Богданчик плаче?

– У нього коліки. Треба купити ліки, – випалюю. – Зможеш це зробити? 

– Звісно, – одразу ж погоджується. – Скоро буду. 

Мирон завершує дзвінок першим, а я продовжую носити сина по кімнаті й злюсь сама на себе, що завчасно не купила ліки. Знала ж, що так буде, але з усіма проблема усе вилетіло з голови. 

Рівно за двадцять хвилин Мирон з’являється на порозі квартири. Його куртка і шапка в снігу, тому, поки він роздягається, я забираю ліки та несу сина в спальню. 

Даю йому сироп і дуже сподіваюся, що це допоможе. Богданчик потроху заспокоюється, і мені вдається вкласти його спати. 

– Допомогло? – Мирон стоїть поруч, і ми разом дивимося на синочка, котрий зараз солодко спить. 

 – Так. Дякую тобі, – дивлюсь на Мирона. 

– Не треба дякувати, Ясю, – усміхається. – Я поїду вже. Тобі теж треба відпочити.

– Хочеш чаю? – випалюю і сама дивуюсь з власної пропозиції. Видно, що і Мирон такого не очікував. Він киває, і ми йдемо на кухню. – Ти можеш залишитися тут. Артур поїхав і його спальня вільна. 

– Я не хочу, щоб ти відчувала себе некомфортно, – відповідає. 

– Не хвилюйся. Мені комфортно, – усміхаюсь і ставлю перед ним чашку з чаєм. – Мироне, мабуть, я переїду до твоєї мами. Зараз їй важко, а наша з Богданчиком компанія допоможе їй оговтатися. 

– Це твоє право, – відповідає. – Я не буду тебе змушувати. 

– А що плануєш робити ти? – питаю обережно. 

– Працювати, – стенає плечима. – Що ще мені робити? Ми маємо якось навчитися жити без батька. Наше життя продовжується. Я думаю, що ми впораємось. Потрібен тільки час.

Я теж так думаю. Все має бути добре. Цього разу ми не будемо поспішати. Крок за кроком будемо звикати до нового життя. 

Мирон таки залишається в моїй квартирі, і коли лягаємо спати, я ще деякий час прислухаюсь до звуків у квартирі. Мені здається, що Мирон не спить. Не знаю, чому, але відчуття саме такі. Я також довго лежу в темній спальні й думаю над тим, як нам бути далі, але в якийсь момент засинаю і сплю довго.

Прокидаюсь, коли за вікном вже повноцінний день і одразу дивлюсь у ліжечко, в якому Богданчика немає. Одягаюсь і йду його шукати. Взагалі не розумію, як я могла так міцно спати, що не чула, коли Мирон його забрав. 

– Доброго ранку! – кажу хрипло, знайшовши хлопців у вітальні. Мирон стоїть біля вікна, тримає сина на руках і дивиться на снігопад, котрий добряче розійшовся. Лапаті сніжинки кружляють і повільно опускаються додолу. 

– Привіт! – Мирон розглядає мене, а я намагаюсь пригладити волосся. – Виспалась? 

– Так, – киваю. – Навіть не чула, коли ти забрав Богданчика. 

– Я вирішив дати тобі можливість відпочити, – усміхається. – Підгузок змінив і нагодував його.

– Серйозно? – дивуюсь.

– Чому таке здивування на обличчі? – усміхається. – Думала, що я такого не зроблю? 

– Чесно кажучи, так і думала, – зізнаюсь. – Але ти молодець. 

Поки Мирон няньчиться з сином, я готую нам сніданок. Трохи ніяково від того, що він поряд і допомагає мені, але з іншого боку, це зближення нам катастрофічно необхідне. 

– Ти все ще хочеш поїхати до моєї матері? – питає Мирон за сніданком. Я забираю у нього Богданчика і даю Мирону можливість поїсти. 

– Хочу, – кажу. – Допоможеш мені з переїздом? 

– Звісно, – киває. 

Після сніданку я збираю все необхідне для себе і сина. Збираю малюка, і ми залишаємо квартиру. Мирон несе сумки, а я Богданчика. На вулиці справжня зима і снігопад не припиняється ні на секунду. 

Їдемо моїм автомобілем, Мирон за кермом, а ми з Богданчиком позаду. Дивлюсь на нього у дзеркалі заднього виду і ловлю себе на думці, що мені подобається його присутність поруч. 

Мирон забув все, що між нами було, але всіма силами намагається налагодити наші стосунки. Він любить нашого сина. Це видно. І може він продовжує кохати мене, просто сам цього не розуміє. 

Дорога займає вдвічі більше часу, тому що снігопад надто сильний. Коли прибуваємо до будинку Олени Станіславівни, Мирон забирає з багажника речі, а я пригортаю до себе сина. 

– Проходь, – Мирон відкриває для мене двері та пропускає першою. Переступаю поріг і трохи хвилююсь. Дуже цікаво, якою буде реакція Олени Станіславівни на такий сюрприз. 

Мирон залишає сумки в коридорі та знімає верхній одяг, а тоді забирає у мене сина, щоб і я мала змогу роздягнутись. 

– Привіт, мамо! – вітається Мирон, коли заходимо на кухню. Олена Станіславівна готує щось біля плити, але коли бачить нас, розгублено завмирає. 

– Який сюрприз! – радісно усміхається. Вона наближається і бере на руки онука. – Привіт, маленький!