- Глава 30 -

Ярослава

Я досі не можу повірити, що все це відбувається з нами. Тільки-но щось починає налагоджуватися і ми видихаємо, а тоді черговий удар під дих – і ми знову на колінах. 

Сьогодні ми всі прийшли на кладовище, щоб провести в останню дорогу батька Мирона. Коли я дізналася, що він помер, довго плакала. Цей чоловік був хорошим і любив своїх синів та дружину. Йому б ще жити й жити, виховувати онука і радіти життю, але у долі на нього інші плани були. 

Я дивлюсь, як Захар обіймає за плечі Олену Станіславівну і сам мало не плаче. Навіть уявити страшно, як зараз боляче цій жінці. Вона ж так сильно кохала свого чоловіка. 

Переводжу погляд на Мирона – і стає ще важче на душі. Він схожий на статую. Не зводить погляду з ями, в яку опускають труну, і вираз його обличчя залишається непробивним. 

Відстань між нами не така вже й велика, але я вагаюсь, чи варто наближатися. З іншого боку, Мирон – батько мого сина, і хоча б на один день я можу забути про все погане і підтримати його. 

Роблю перший невпевнений крок, а другий дається легше. Ще кілька – і я поруч з Мироном. Обережно торкаюсь його руки своєю, і він наче зі сну прокидається. Дивиться на мене, а очі наповнені сльозами. Все-таки Мирон не такий і беземоційний, яким може здаватися. 

– Мені шкода, – шепочу, і Мирон ледь помітно киває, а тоді обіймає мене міцно-міцно. Це дуже несподівано, але разом з тим і приємно. Я розумію, що в мені він шукає підтримки, і сьогодні я готова дати йому її. 

Коли залишаємо кладовище, йду поряд з Оленою Станіславівною. Вона такою вбитою мені здається, і я не знаю, як її підтримати. 

– А з ким Богданчик? – питає, коли біля автомобіля зупиняємось. 

– З Артуром. Вони на вулиці гуляють, – кажу. 

– У тебе хороший друг, – усміхається втомлено. 

– Дуже хороший, – погоджуюсь. 

Захар також мене обіймає і дякує за те, що прийшла. Він відкриває для мами двері автомобіля, і вона сідає в салон. Всі, хто прийшли провести Дмитра в останню дорогу, прощаються і роз'їжджаються. 

Тільки Мирон залишається стояти біля свого автомобіля і чомусь нікуди не їде. 

– Як ти? – питаю, наблизившись. – Я можу чимось тобі допомогти?

– Ясю, я не маю права нічого у тебе просити. Ти й так багато зробила для мене. Для моєї родини, – відповідає. – Я хочу ще раз попросити у тебе вибачення. Знаю, що не заслуговую на нього, але проситиму доти, доки ти мені не пробачиш. Доки буде битися моє серце. 

– Не думай про погане. Відпочинь, – торкаюсь його плеча. – З часом біль стане меншим і ти зможеш його відпустити.

– Сумніваюсь, що зможу відпустити, але меншим точно стане, – зітхає. –  Ясю, дякую тобі.

– За що? – дивуюсь. 

– За те, що ти є, – Мирон торкається моєї щоки долонею, і я бачу в його очах стільки тепла, як було до тієї аварії. Невже він мене згадав?

– Пам’ять повернулась? – питаю схвильовано. 

– Ні, – шепоче. – Але це не має значення. Я і так знаю, що ти мені необхідна. Що ти найкраща людина, що була, є і буде в моєму житті. Тільки б я зміг все виправити. 

Мирон замовкає, тому що  мій телефон починає дзвонити. Бачу, що це Артур, і відразу відповідаю. 

– Щось сталося? – питаю схвильовано.

– Не панікуй. У нас все чудово, – відповідає. – Хотів спитати, як ти там. 

– Скоро буду вдома. 

– Тоді чекаємо, – Артур закінчує дзвінок, а я тільки зараз помічаю, що Мирон погляду з мене не зводить. 

– Артур хороший друг, – просто констатує факт. – Чи не тільки друг?

– Це ми також проходили, – кажу. – І розібралися. Мироне, мені треба їхати. Якщо буде потрібна допомога, ти звертайся. Добре? 

Він киває, але мені здається, що Мирон не буде цього робити. Можливо, саме зараз йому необхідно побути сам на сам із собою. 

Повернувшись у квартиру Артура, годую сина і вкладаю спати. Сьогодні вночі в Артура літак до Мюнхену. Як би він не хотів, залишатися тут надовго фізично не може. 

– Слухай, може варто переїхати до матері Мирона? – несподівано пропонує. – Саме подумай – зараз їй важко після втрати чоловіка, а онук може підняти настрій. І тобі легше буде. Все-таки жити у власному будинку набагато краще, ніж жити у квартирі. 

– Чесно кажучи, у мене також була така думка, – кажу. – Та я вагаюсь трохи.

– Чому?

– Знову на ті самі граблі, – стенаю плечима. – Чи не буде це черговою помилкою? 

– Ой, та скільки їх ще буде тих помилок, – фиркає. – Ясю, ти ж досі кохаєш Мирона і хочеш бути з ним. То може варто зробити крок назустріч? Хоча б один єдиний? 

Може і варто… але це дуже страшно. 

Цієї ночі Артур мене залишає і їде в аеропорт, а Богданчик практично не спить, тому що починаються коліки. Я не можу піти в аптеку, тому що за вікном снігопад, а нести сина в таку погоду на вулицю – не найкраща ідея.