- Глава 29 -

Мирон не зводить з мене погляду, а я не знаю, що ще можна сказати. На очах з'являються сльози. Мені дійсно боляче. 

Боляче дивитися на Мирона і розуміти, що ми не будемо разом. Варто було з самого початку це прийняти та не мучити нас обох. Поїхати, коли була така можливість, і не думати про інших. 

Я заплуталась. Не знаю, що робити тепер. Не знаю, як все врятувати. Та чи варто намагатися? Один раз я вже пройшла через усе це і не хочу повторення. Може, нехай сам Мирон спробує зробити щось, щось пам’ять повернулася. Не наріканнями та погрозами, а якось по-іншому. 

Богданчик починає плакати, тому забираю його у Мирона і несу у спальню, щоб переодягнути. Я сподіваюсь, що зараз Мирон піде, але він не робить цього. Прямує за мною і спостерігає, поки я змінюю підгузок. 

Чесно кажучи, не кожному чоловікові таке сподобається, але Мирон стійко все переносить і навіть не кривиться. Він знову бере на руки сина, а я за цей час прибираю і несу сміття на кухню у відро. 

– Якщо тобі потрібна допомога, ти можеш звертатися до мене, – говорить, а я спостерігаю за тим, як Богданчик засинає у нього на руках.

– Я можу звернутися до твоєї мами, – кажу. – Вона також готова допомогти. 

– Так не хочеш мене бачити? – хмуриться. – Ти ж маєш розуміти, що я не винен у тому, що забув тебе. Я б дуже хотів пам’ятати все, що було між нами, але… в пам’яті чорна діра, і це дратує. 

– А як щодо Єви? – не можу втриматись від цього питання. – Вона тобі дійсно подобається? Тобто… ти знову її кохаєш? 

– Ми бачилися у в’язниці. Зараз її тримають під вартою, – відповідає. – Я хотів знати, навіщо вона це зробила. Чому хотіла вбити тебе і дитину.

– І що вона сказала? 

– Єва хотіла помститися за те, що я вибрав тебе, а не її. Вона не знає, що я втратив пам’ять, – хмуриться. – А ще Єва ненавидить мене точно так само, як і тебе. Ясю, мені важко скласти все це в голові. Я не пам’ятаю велику частину усього, що сталося. Через це відчуваю себе неповноцінним і не знаю, як виправити ситуацію.

– Я також не допоможу тобі в цьому. Просто не знаю, як це зробити, – забираю Богданчика, котрий так спокійно заснув на руках у батька, і  вкладаю у ліжечко. 

Коли повертаюсь обличчям до Мирона, він торкається моїх плечей своїми руками й дивиться прискіпливо. Розглядає так, наче в моїх очах може побачити щось важливе. А я просто стою і навіть не плачу більше. Набридло ревіти. Набридло бути слабкою. 

– Тобі краще піти, – роблю крок назад і він руки забирає. – Я теж хочу відпочити. 

Мирон мовчить кілька секунд, а тоді розвертається і йде. Коли залишаюсь у квартирі одна, сідаю на диван і обіймаю себе руками. Я не можу залишити країну, але і тут не хочу залишатися. 

Я не можу позбавити Мирона його сина, але і бачити його не хочу. Я ж то все пам’ятаю. Його слова, поцілунки, дотики. Зараз цього немає і навряд чи буде ще коли-небудь. 

Наступного дня вирішую вперше піти з сином на прогулянку. Артур допомагає мені вивезти візок на вулицю і їде у справах, а я у парк, що знаходиться зовсім близько. Погода сьогодні морозяна, але сонячна. Богданчик міцно спить у візку, а я відчуваю себе щасливою, тому що можу називати себе мамою. 

Купую каву, щоб зігрітися, і через пів години повертаюся до будинку. Бачу автівку Мирона і його самого біля під’їзду. У нього в руках букет квітів, і я розумію, що це для мене. 

Серце починає битися частіше, але я не показую, що рада його бачити. 

– Привіт! – вітаюсь і зупиняюсь поряд.

– Привіт, – Мирон дивиться на сплячого сина, а тоді на мене. – Це тобі. 

– Дякую, але не треба було, – квіти забираю, а Мирон сам штовхає візок у під'їзд. 

Мовчки піднімаємось ліфтом і так само без слів заходимо у квартиру. Спочатку роздягаю сина і Мирон несе його у спальню, а тоді роздягаюсь сама. Квіти залишаю в коридорі і йду перевірити як там Богданчик. 

Син спить в ліжечку, а Мирон стоїть над ним і розглядає. Мені здається, що Мирон буде чудовим батьком. Ось це дійсно мене тішить. 

– Я квіти у воду поставлю, – кажу і залишаю спальню. Йду на кухню, дістаю вазу і набираю у неї воду. Забираю квіти з коридору та опускаю їх у воду. 

– Тобі подобається букет? – питає Мирон, з’явившись у мене за спиною. 

– Квіти дуже гарні, – кажу і не можу знайти в собі сили повернутись до нього обличчям. – Дякую. 

– Ясю… ти можеш глянути на мене? – питання Мирона збиває мене з пантелику. Я не розумію, навіщо йому це. 

Глибоко вдихаю і видихаю, а тоді повертаюсь так, щоб бачити його. Мирон обережно торкається моєї щоки своєю долонею, а я майже не дихаю. Шалено цікаво дізнатися, про що він зараз думає. Чи спливають у пам’яті хоча б якісь спогади? 

– Я хочу тебе поцілувати, – шепоче. – Можна?

І що я маю сказати? Відштовхнути чи дати йому цю можливість? Першу та останню. 

Киваю невпевнено, і Мирон повільно опускає до мене своє обличчя. Таке відчуття, наче ми вперше це робимо, хоча насправді поцілунками не обмежувалися.