- Глава 28.2 -

Мирон киває, начебто заспокоївшись і ми з Артуром залишаємо палату. На вулиці холодно і морозно, тому сина огортаю пледом, і Артур відкриває для мене задні двері автівки. 

Поки їдемо до його квартири, я дивлюсь на своє маленьке диво, яке солодко спить у мене на руках, і досі повірити не можу, що все погане нарешті позаду. Мій син поруч зі мною, і я на все готова, лиш би він більше не хворів. 

Артур завчасно приготував усе для того, щоб Богданчику було комфортно у його квартирі. Ліжечко, візочок, пеленальний столик і навіть одяг. 

– Він такий крихітний, – шепочу, поклавши сина на ліжко. Роздягаю його і цілую ручки та ніжки. Мені здається, що Богданчик схожий на Мирона. Його маленька копія. 

– Дуже, – усміхається Артур. – Уявлення не маю, що з ним робити. Страшно брати на руки. 

– Страшно тільки перший раз, – кажу. – Правда, синочку? 

Так як молока у мене немає, треба готувати синові суміш. Роблю все, як вчила медсестра, і виходить у мене доволі непогано. Синочок наїдається і знову засинає, і поки він спить, я обідаю. 

В Артура є деякі справи, тому він залишає мене одну. Тільки от насолодитись спокоєм не виходить, тому що хтось дзвонить у двері. Коли відкриваю, бачу на порозі Олену Станіславівну і її чоловіка Дмитра. 

За цей місяць батько Мирона сильно змінився. Схуд ще більше, отже, хвороба прогресує. Ще й син в аварію потрапив, і це однозначно відбилося на його здоров'ї. 

– Люба, ми можемо побачити Богданчика? – питає жінка. – Пробач, що без запрошення, але ми не змогли більше чекати.

– Звісно, можна, – кажу і запрошую їх в кімнату. 

Богданчик якраз прокинувся, тому дозволяю Олені Станіславівні взяти його на руки. Батьки Мирона щасливі і не стримують сліз, а от мені щемить у грудях. Не так я все це собі уявляла. Повірила, що все може бути по-іншому, але не врахувала, що доля не питає, як буде краще. 

– Ясю, може тобі варто до нас повернутися? – питає Олена Станіславівна. – Я з Богданчиком допоможу. Тобі спокійніше буде. 

– Ви можете навідуватися в гості хоч кожен день, але до вас я не повернусь, – кажу. – Пробачте. 

– Я розумію, – жінка киває і цілує онука в голівку. – Ми не можемо тебе змушувати. Ти і так зробила нам велику послугу, залишившись тут. 

Добре, що вони не наполягають і знову не тиснуть тим, що Дмитро хворіє і хоче бачити онука. Я і так пішла проти власних бажань, коли погодилася жити в їхньому домі. Цього разу так не буде. Я хочу ставити себе на перше місце. Себе і свого сина.

Коли батьки Мирона йдуть, я беру сина на руки, обережно тримаю голівку і тисячу разів розповідаю, як сильно його люблю. Він такий крихітний, і мені досі страшно від усвідомлення, що тепер я мама, але разом з тим всередині наче оживає все і приходить розуміння, що тепер я точно буду щасливою. 

Артур повертається під вечір, і не один, а з доставкою з ресторану. Поки Богданчик спить, ми вечеряємо та обговорюємо плани на майбутнє. 

– Думаєш, Мирон дасть дозвіл на вивіз сина за кордон? – питає Артур.

– Не знаю, – стенаю плечима. – Можливо ні. Він не пам’ятає нічого з того, що між нами було. І тому не довіряє мені. 

– Що тоді робити будеш? – хмуриться.

– Доведеться ще раз з ним поговорити, – кажу. – Остання спроба налагодити стосунки. 

– Думаєш, з цього щось вийде? – недовірливо питає Артур. 

– Спробувати варто, – стенаю плечима.

Мені не доводиться нікуди їхати, щоб поговорити з Мироном, тому що наступного ранку він сам стоїть на порозі квартири Артура. У нього в руках цілий пакет усього, що треба немовляткові, а погляд зосереджений на Богданчику, якого я тримаю в руках. 

– Можна мені його потримати? – питає і робить крок до мене. 

– Звісно, – шепочу. Мирон дуже обережно забирає у мене сина, і я пояснюю йому, як тримати голівку. Він оглядає малюка і, швидше за все, помічає свою схожість з ним. 

– Я хочу, щоб ми з тобою одружилися, – несподівано випалює, дивлячись мені в очі. 

– Ми вже це проходили, – кажу стримано. – Ти наступаєш на ті ж граблі, Мироне.

– Я не дозволю тобі вивезти сина за кордон, – злиться. – Найкращий вихід зараз – одружитися і чекати, коли моя пам’ять повернеться.

– Найкращий для кого? – випалюю. – Може для тебе, але не для мене! Я не готова ще раз через все це проходити. Той шлях, що ми з тобою пройшли, був дуже важким та болючим. Не змушуй мене проходити його ще раз. Це занадто жорстоко.

– Я робив тобі боляче? Ображав? – хмурить брови. – Що такого поганого я робив?!

– Ти мене не кохав, – видихаю. – А коли нарешті твоє серце відповіло моєму, пам’ять просто стерлася. Такж орстоко по відношенню до мене.