- Глава 27.2 -

Ми чекаємо в коридорі до того моменту, коли до нас виходить лікар. Сильно хвилююсь, але все одно сподіваюсь на краще. 

– Як мій син, лікарю? – питає Олена Станіславівна.

– Мирон прийшов до тями. Поки що нічого сказати не можемо. Він розмовляє, тільки не пам’ятає, що з ним сталося. Думаю, що ви самі зможете пояснити. 

Лікар йде, а ми з Оленою Станіславівною заходимо в палату. Мирон досі виглядає жахливо, але він при свідомості, і це радує.

– Синку, – Олена Станіславівна плаче і цілує сина в пов’язку на лобі. – Як же ти нас налякав! Як себе почуваєш?

– Добре, – шепоче ледь чутно. – Не плач.

Я сама ледве стримую сльози. Стою і не можу слова сказати. Хочу залишитися з Мироном наодинці. Обійняти його міцно-міцно і більше ніколи не відпускати. 

– Сину, тут Яся. Вона теж сильно хвилювалася за тебе, – продовжує жінка. 

Я наближаюсь до ліжка, на якому лежить Мирон, і, коли наші погляди зустрічаються, бачу в його очах подив, наче він не очікував побачити мене тут. 

– А де Єва? – питає Мирон, а я завмираю як вкопана. 

– Єва? – дивується Олена Станіславівна. – Навіщо тобі Єва? 

– Вона моя наречена, – хмуриться Мирон. – Я її кохаю!

– Що? – Олена Станіславівна явно шокована. Вона дивиться на мене, а я навіть вдихнути не можу. І що це означає? Мирон вирішив пожартувати? – Сину, ви з Євою більше не разом. Це вона збила тебе машиною. А Яся народила від тебе сина. Ти татом став.

– Що за маячня? – злиться Мирон. – Мамо, ти збожеволіла? Яка дитина? Ярослава просто моя помічниця!

Я більше не можу цього слухати. Відчуваю, що ось-ось просто розревусь. Йду до дверей, і тільки в коридорі вдається вдихнути повітря. Сідаю на диван і закриваю обличчя руками. Сльози таки бризкають з очей, і я не можу їх зупинити. 

– Ясю, що сталося? – поруч зі мною присідає Артур і злякано розглядає. – Щось з Мироном? 

– Артуре… він… мене не пам’ятає, – схлипує. – Він забув все, що між нами було.

– Що? – питає здивовано. 

Лікар знову йде в палату до Мирона, а я заходити боюсь. І так зрозуміло, що Мирон втратив пам’ять. Ту частину, що пов’язана зі мною. 

Ну хіба це не насмішка долі? Як таке може бути? 

– Ясю, – через кілька хвилин з палати виходить Олена Станіславівна. Вона розгублена не менше за мене. – Лікар ще раз оглянув Мирона і спробував розібратися. Він не пам’ятає кілька місяців. Саме той період, коли ти завагітніла. Але лікар запевняє, що з часом пам’ять повернеться. Треба почекати.

– Я розумію, – шепочу і підводжусь на ноги. Відчуваю себе абсолютно розбитою. Просто здається, що все це не просто так. Стільки перешкод було, поки ми з Мироном намагалися побудувати стосунки, а зараз я розумію, що це сама доля робила так, щоб ми не були разом. 

Ми з Артуром залишаємо лікарню, і я сідаю в салон його автомобіля. Всередині якась порожнеча. Мирон не пам’ятає мене, тільки те, що я його помічниця. Мій син досі під ковпаком і невідомо, коли я зможу його забрати. 

Я не знаю, куди мені їхати. Не хочу повертатися в будинок батьків Мирона. Таке відчуття складається, що мені там не місце. 

– Куди їдемо? – питає Артур і повертає мене в реальність. 

– До тебе, – кажу. – Мені треба подумати.

– Ясю, ти тільки не панікуй. Все налагодиться, ось побачиш, – Артур намагається мене заспокоїти. 

– Я не панікую, – кажу стримано. – Просто розумію, що нічого не буває просто так. Якщо Мирон забув все, що між нами було, то, можливо, ці спогади були не такими і важливими для нього. 

– Ти не можеш знати точно, – хмуриться Артур. 

– Не можу, – погоджуюсь. – Але відчуття саме такі. І я не знаю, як бути далі. Я думала, що найгірше спіткало мене тоді, коли прокинулася в лікарні, але зараз відчуваю себе абсолютно розбитою. Дарма я поверталася сюди. Дарма вірила, що і нас з Мироном є шанс. Немає нічого. Як тільки Богданчика випишуть, я полечу за кордон. Це буде найкращим моїм рішенням за останні місяці.