- Глава 27 -

Медсестра дозволяє поїхати до Мирона, і Артуру доводиться вкрити мене пледом, тому що дорога дійсно не близька. Спочатку спускаємось ліфтом на перший поверх, а звідти доводиться їхати в інший корпус лікарні, де знаходиться реанімація. І хоча я просто сиджу, а Артур штовхає візок, відчуваю, як болить шрам і все, що нижче живота. 

Та я тримаюсь, тому що хочу побачити Мирона. Хочу, щоб він почув мій голос, можливо, саме це допоможе йому прокинутися. 

– Це тут, – зупиняємось перед палатою, і Артур торкається мого плеча. – Ти впевнена, Ясю? 

– Впевнена, – киваю, і він відкриває двері. Заштовхує візок всередину, і в цей момент я забуваю, як дихати. 

В палаті Мирона його мама. Вона сидить поруч з сином і сльози котяться по її щоках. Мені дуже шкода Олену Станіславівну. Її чоловік дуже хворий, а тепер ще й Мирон на межі життя та смерті. 

– Ясю? – жінка підводиться на ноги і витирає сльози серветкою. – Хіба тобі можна їхати так далеко? 

– Я мусила його побачити, – кажу, і Артур підштовхує візок ближче. Дуже обережно беру руку Мирона у свою і відчуваю, що ось-ось плакати буду. 

У нього на голові пов’язка, а інша рука в гіпсі. Це всі видимі пошкодження, але я точно знаю, що їх значно більше. 

– Залишити вас удвох? – питає Артур, а я киваю на знак згоди. 

Він забирає Олену Станіславівну і закриває двері, а я намагаюсь не плакати і з останніх сил збираю себе докупи.

– У нас народився син. Богданчик, – кажу. – Він такий маленький, зовсім крихітний. Мироне, ти маєш прокинутися і побачити його. Будь ласка, прокинься. Я дуже тебе прошу. 

Мирон ніяк не реагує. Я розумію, що не варто чекати на диво, адже вийти з такого стану не так вже і просто, але… все одно чекаю, що він розплющить очі. 

Не втримавшись, таки починаю плакати і торкаюсь губами його руки. Цілую, а тоді кладу голову і щокою грію його прохолодну шкіру. 

– Ясю, – мого плеча торкається Артур. – Нам треба повертатися. 

– Добре, – витираю сльози долонями і бачу на порозі палати окрім Олена Станіславівни ще і Захара. 

– Я був у поліції, – говорить стримано. – Машину, якою збили Мирона, знайшли. 

– Кому вона належить? – питає Артур. 

– Номерів не було видно, – відповідає. – Але по камерах відеонагляду вдалось розпізнати, хто був за кермом. Я впізнав цю людину. 

– Це Єва? – питаю схвильовано.

– Так, – хмуриться Захар. – А ти звідки знаєш? 

– Єва погрожувала Мирону через те, що він її кинув, – пояснює Артур. – Вона збиралася збити Ясю, але Мирон відштовхнув її і сам постраждав.

– Як вона могла? – схлипує Олена Станіславівна. – Це ж якою жорстокою треба бути, щоб піти на таке!

Єва не звикла віддавати своє. Мабуть, вона думала, що ніхто не дізнається, хто був за кермом, але сталося не так. Тепер їй загрожує в’язниця, мій син народився надто рано, а Мирон у важкому стані. 

Артур повертає мене в палату, і після усього пережитого засинаю дуже швидко. 

Наступні кілька днів здаються мені цілою вічністю. Виникають проблеми з молоком, яке прибуває, але годувати я не можу. Доводиться випити ліки, які зупиняють цей процес. Я плачу, довго і надривно, тому що завжди уявляла, як буду годувати свого сина.

Я ненавиджу Єву! Так сильно, що готова власними руками задушити. Ще ніколи нікого так не ненавиділа, як її. Вона одним вчинком зруйнувала не одне життя. Дуже сподіваюсь, що ця змія понесе гідне покарання. 

Радує тільки те, що я можу самостійно пересуватися. Разів сто на день провідую Богданчика і спостерігаю за тим, як він росте. І хоча зовсім нічого не змінюється, я відчуваю, що синочок набирається сил і набирає грам за грамом.

Артур відмовляється від контрактів і практично весь час проводить зі мною. Я прошу його летіти додому і продовжувати роботу, але він не слухає моїх вмовлянь. От коли мене випишуть, друг видихне і залишить мене. 

Мирона я також провідую кожного дня. Він все ще не прийшов до тями, і лікар не може з упевненістю сказати, коли це станеться. Але я вірю, що скоро Мирон розплющить очі. По-іншому просто не може бути.

В день, коли мене виписують, спочатку йду до сина та обіцяю йому приходити кожного дня. Витираю сльози і прямую в інше відділення до Мирона. Та коли наближаюсь до його палати, бачу біля дверей схвильовану Олену Станіславівну. 

– Що відбувається? – питаю у неї. 

– Мирон прокинувся, – усміхається крізь сльози. – Очі розплющив, і я одразу викликала лікаря. 

– Нарешті, – видихаю.

– Так, люба. Залишилось дізнатися, як він після аварії. Хоч би все було добре. 

Все обов’язково буде добре! Мирон сильний. Якщо вже прокинувся, то швидко стане на ноги.