- Глава 26.2 -

Свідомість повертається дуже повільно. Я не відчуваю болю, тільки слабкість. Навіть не знаю, з якого разу вдається розплющити очі й одразу ж мружусь від яскравого світла. 

– Де мій син? – торкаюсь живота, і коли розумію, що його немає – починаю панікувати. – Скажіть, що з моїм сином!

– Люба, не хвилюйся! – Олена Станіславівна торкається мого плеча і не дає можливості сісти. – Тобі не можна вставати. Лікар заборонив.

– Що з дитиною? – відчуваю, що ось просто розревусь. А ще повертаються всі інші відчуття, і біль в тому числі. Болить все, але найбільше – живіт.

– З хлопчиком все добре. Тобі зробили кесарів розтин, – пояснює Олена Станіславівна. – Він дуже крихітний, тому його помістили в інкубатор. Лікарі будуть за ним стежити. 

Ось тут я видихаю. Головне, що синочок живий. Я впевнена, що він сильний і впорається з усім. 

– А Мирон? – питаю і бачу, як жінка ледве стримує сльози. Прикриває рота рукою і відвертається. Мене лякає ця пауза. А ще я згадую, як Мирон лежав на асфальті і кров, що була біля його голови. – Скажіть, що з ним все добре!

– Він після операції. Лікарі не дають жодних прогнозів, – схлипує Олена Станіславівна. – У нього травма голови, перелом руки і ребер. 

– Він врятував мене, – шепочу. – Якась машина навмисне їхала просто на мене, а Мирон мене відштовхнув. 

– Машину шукають, як і водія, – хмуриться жінка. – Відео з камер спостереження передали поліції. 

Мені важко все це слухати. Я просто не вірю, що це реально. Ще зовсім недавно ми такими щасливими були, будували плани на майбутнє, і що маємо тепер? 

Олена Станіславівна кличе до мене лікаря, і той запевняє, що з малюком все добре. Потрібен тільки час, щоб він підріс і набрався сил. Мені дозволяють вставати, але потроху і дуже обережно. 

Всього кілька кроків по кімнаті – і знов у ліжко. Саме так проходить мій перший день тут. Я дуже сильно хочу побачити сина, і Мирона також. Не хочу думати про погане, але те, що він не приходить до свідомості – сильно лякає. 

Для того, щоб я змогла заснути і біль не так сильно надокучав, мені роблять укол. Сплю всю ніч, а зранку знову розпочинається пекло. 

Єдине, що тішить – ближче обіду на порозі з'являється Артур. Коли бачу його, починаю рюмсати, а він міцно мене обіймає. 

– Ну чого ти плачеш? – гладить мене по спині. – Я говорив з лікарем. Твій малюк дуже сильний. Просто потрібен час. 

– А Мирон? – дивлюсь на друга, а він ховає від мене погляд. 

– Тут все не так добре, – зітхає. – Йому добряче дісталось. Але надія на одужання є. У нього син народився. Хіба це не привід вигризати це життя зубами? 

– Так він, мабуть, і не знає, що татом став, – шепочу. – Артуре, це була не просто аварія! Мене хотіли вбити!

– Ти впевнена? – хмуриться друг.

– Впевнена, – киваю. – Може, це Єва? Вона погрожувала Мирону, а він не взяв це до уваги. 

– Я розберусь. Ти не хвилюйся, – запевняє мене. – До речі, лікар дозволив поїхати до твого малюка. Тільки ти будеш у візку, а я буду тебе везти.

– Правда? – кричу, не в силі стримати емоції. Артур усміхається, і саме в цей час медсестра завозить візок у палату. 

Артур допомагає мені сісти і штовхає візок у коридор. Дуже сильно хвилююсь. Це ж моя перша зустріч з сином. Руки тремтять, а серце мало не вистрибує з грудей. 

Ми зупиняємось біля вікна, за яким декілька інкубаторів. Я не знаю, в котрому з них мій син, але поглядом зупиняюсь лише на одному. 

– Він он там, – вказує пальцем медсестра саме на того малюка, що я виділила. Схоже, моє серце відчуло частинку мене самої. 

– Такий крихітний, – шепочу. Я зовсім не так уявляла народження сина. Мріяла потримати його на руках, а не дивитися через скло і не мати змоги торкнутися. 

Та як би там не було, я рада, що мій малюк живий. Я готова чекати скільки завгодно, лиш би він набрався сил та одужав. 

– Ти вже обрала йому ім’я? – питає Артур. 

– Богданчик, – кажу. 

– Гарне, – Артур торкається мого плеча. – Повертаємось назад? Тепер ти можеш кожного дня провідувати Богданчика. 

– Можеш відвезти мене до Мирона? – питаю. – Я хочу його побачити.

– Впевнена? – Артур вагається. – Хорошого там мало, Ясю. 

– Я розумію, – киваю. – Але все одно хочу, щоб Мирон відчував, що я поряд. Можливо, це допоможе йому опритомніти. 

Артур розмовляє медсестрою, тому що саме вона має сказати, чи можна мені спускатися ліфтом і переїжджати у інше відділення. Це не так близько як може здаватися, але я готова подолати цю відстань. Заради Мирона. Батька мого сина.