- Глава 26 -

Я не хочу повертатися в місто. Не хочу знову хвилюватися і поринати у проблеми з головою. Ось так би зачинитись у тому будиночку разом з Мироном і жити щасливо до народження синочка. 

Та ми не можемо наплювати на все і думати про себе. У Мирона робота, а я йому допомагаю. Саме тому їдемо одразу в офіс і беремось за свої справи. 

До обіду приймаю дзвінки та зустрічаю гостей, у котрих заплановані зустрічі, а в обідню перерву замовляю доставку і разом з Мироном обідаємо в його кабінеті.  

– Ясю, після обіду у мене ділова зустріч у ресторані. Коли повернусь, підемо до мене. Ти ж не проти? – питає. 

– Зовсім ні, – усміхаюсь. – Буду чекати твого повернення. 

Коли Мирон їде, я прибираю в кабінеті та повертаюсь на своє робоче місце. Кожні п’ять хвилин дивлюсь на годинник і не розумію, чому так повільно йде час. 

Коли мій телефон починає дзвонити, сподіваюсь побачити ім'я коханого, але це не він. Номер незнайомий і бажання відповідати не сильно велике. Але цікавість бере гору, і я роблю це. 

– Слухаю! 

– Доброго дня! Це Ярослава Кулик? – питає чоловічий голос. 

– Так, це я, – кажу. 

– Це кур'єр. Вам тут доставка. Можете спуститись вниз і забрати? 

– Але я не замовляла нічого, – дивуюсь. 

– Не знаю. Вказане ваше ім'я і ця адреса, – пояснює хлопець. 

Розумію, що треба йти, тому залишаю приймальню і спускаюсь сходами вниз. Йду на вулицю, тому що всередині ніякого кур'єра немає. Оглядаюсь навколо, але тут теж нікого не видно. 

Дістаю з кишені телефон, щоб набрати номер, з якого мені телефонували, але помічаю, як на парковці з'являється знайомий автомобіль. 

На вулицю виходить Мирон і махає мені рукою. Роблю те ж саме і йду йому назустріч. Ступаю на дорогу і помічаю, як автівка, що стояла трохи далі від входу, різко зривається з місця і мчить на мене. 

Від шоку і дикого страху завмираю на місці. Розумію, що треба тікати, але ноги не слухаються. Стою як дурепа і в останній момент прикриваю руками живіт, сподіваючись, що це хоча б якось допоможе. 

Далі все відбувається дуже швидко. Мене наче силою відкриває від асфальту, і я падаю на сідниці просто в траву. Чую глухий звук, а тоді автівка зі свистом залишає парковку. 

Я бачу, як до мене поспішає охорона, і не розумію, де подівся Мирон. Я не потрапила під колеса автомобіля якимось дивом, а може і не дивом… 

Бачу, як когось оточили люди, а тоді якийсь чоловік допомагає мені встати на ноги. Я практично нічого не відчуваю. Чую тільки, як якась жінка викликає швидку. 

– Тут чоловіка машина збила! І жінку вагітну! – кричить вона, а я дивуюсь, до чого тут чоловік, поки не бачу на асфальті Мирона. Він лежить у дуже дивному положенні, наче зламана лялька. Навколо його голови калюжа крові, і коли бачу це, перед очима все розпливається. 

Якийсь чоловік встигає мене підхопити та саджає на лавку. Через мить бачу схвильоване обличчя Оксани, і вона говорить мені щось, але я розібрати не можу. 

Торкаюсь долонею живота, щоб заспокоїти сина, але не відчуваю його поштовхів. Починаю плакати, ні – ридати, але нічого не змінюється. 

В якийсь момент щось наче перемикається, і я чую все, що відбувається навколо. Люди кричать, намагаються допомогти Мирону. Десь поруч чути сирену, але найбільше мене хвилює мій син. 

Різкий біль внизу живота такий сильний, що я зціплюю зуби. Мені страшно зробити вдих. Страшно рота відкрити. Таке враження, що будь-який рух може йому нашкодити. 

– Ясю, швидка вже їде, – проривається у свідомість зляканий голос Оксани. – Ти потерпи ще трішки. 

Я киваю, але не впевнена, що зможу. Хочу встати, коли бачу дві машини швидкої, але ноги підкошуються, і я втрачаю свідомість, так і не дізнавшись, як там мій син.