Дитина від тебе, босе

- Глава 23.2 -

Спочатку ми дійсно обідаємо, чи то вже вечеряємо, а потім їдемо в лікарню. Нас пускають в палату до батька Мирона, і мені здається, що виглядає він добре. Розмовляє з нами та усміхається.

– Я налякав тебе, Ясю. Пробач, – торкається моєї руки своєю. 

– Не думайте про це. Головне, що все добре, – відповідаю. Рука Дмитра здається мені холодною. Це так дивно і трохи страшно. Таке відчуття, що життя потроху залишає його тіло. 

Мабуть, ми всі розуміємо, і Дмитро також, що часу дуже мало, але хочемо, щоб було трішки більше. 

Після лікарні їдемо в маєток до батьків Мирона. Сьогодні сам Мирон залишається тут. Я знаю, що він прийде до мене, і чекаю цього моменту, але спочатку йду на кухню, щоб випити чаю. 

Погода за вікном остаточно псується і починає накрапати дощ, а згодом перетворюється у зливу. Відчуваю, як замерзають руки, хоча в будинку дуже тепло, і грію їх об чашку з чаєм. 

– Привіт! – на порозі кухні з’являється Захар і сідає навпроти мене. – Як справи?

– Все добре, – кажу. – А в тебе? 

Мене дивує те, що між мною і Захаром наче виросла якась стіна. Ми так добре спілкувалися і мені подобався цей чоловік саме як людина, але… ця холодність виникла після того, як я дала шанс Мирону. Мабуть, Захар не думав, що так буде, тому і засмутився. 

– Навіть не знаю, що сказати, – Захар сідає навпроти мене і несподівано торкається моєї руки своєю. Я сіпаюсь і проливаю чай на шкіру.

– Ой! – скрикую і поспішаю до умивальника, щоб руку сполоснути холодною водою. 

– Пробач, Ясю. Я не хотів, – Захар з’являється поруч і знову тягнеться до мене. Розумію, що він хоче допомогти, але цього не хочу. 

– Не треба! – випалюю, і він завмирає.

Саме в цей момент на порозі з’являється Мирон. Він хмуриться, розглядаючи брата, а тоді швидко наближається. Штовхає Захара плечем і обережно торкається мого зап’ястя. 

– Що сталося? – питає. 

– Нічого страшного. Облилась чаєм, – кажу. 

Мирон розглядає почервоніння, вимикає воду і неочікувано для мене починає дмухати на опік. Я стою і не можу вдихнути. Такий дбайливий Мирон – це велика рідкість насправді. 

– Зараз, – він відпускає мене, але лише для того, щоб дістати з шухляди аптечку. Дістає мазь від опіків і дуже обережно втирає в шкіру. – Так краще? 

– Значно, – усміхаюсь. 

Тільки зараз помічаю, що Захара на кухні немає. Схоже, він пішов в якийсь момент, а я і не бачила. 

Мирон саджає мене назад в крісло, забирає чашку, витирає стіл і робить для мене новий чай. І для себе заодно.

– Захар тебе діймає? – питає серйозним тоном. 

– Ні. З чого ти взяв? – дуже переконливо брешу. 

– Мені здалося, – відповідає. – Якщо щось таке буде, одразу говори мені, добре?

Можу тільки кивнути. Вголос нічого не обіцяю, тому що не впевнена, що побіжу жалітися Мирону. Ні, не так! Точно не побіжу!

В мою кімнату йдемо разом і разом лягаємо під ковдру. Здається, я починаю до цього звикати, але трохи боюсь, що спільно проведені ночі можуть призвести до чогось більшого. Ми обоє дорослі люди й моя вагітність зовсім не заважає. 

– Про що думаєш? – питає Мирон і цілує мене в плече.

– Та так, – шепочу і червонію. Добре, що в кімнаті темно і Мирон цього не бачить. – Будемо спати? 

– Звісно, якщо ти втомилася, – Мирон лягає так, щоб мені було зручно покласти голову йому на плече. Заплющую очі та ловлю себе на думці, що готова до чогось більшого. 

Можливо, я поспішаю. Можливо, треба придивитися, але я так не хочу втрачати дорогоцінний час. Хто знає, скільки у нас його залишилося.

– Що ти робиш? – питає Мирон, коли я пробираюсь пальчиками під його футболку. Насправді дуже хвилююсь, але зупинятися не хочу. 

– Мені не спиться, – кажу і сама цілую його в шию. Пальчиками виводжу узори на його торсі та відчуваю, як він напружується. 

– Ясю, – Мирон хапає мене за руку поверх футболки. – Я не хочу, щоб потім ти шкодувала.

– Тоді зроби так, щоб я не шкодувала, – відповідаю. 

Мирон вагається кілька секунд. Уявлення не маю, що там відбувається в його голові, але він таки здається. Опускає мою голову на подушку, а тоді цілує. 

Одна його рука гладить мій живіт, а інша накриває груди. Я голосно дихаю, серце ось-ось вистрибне з грудей, а в голові паморочиться. Я навіть подумати не могла, що відчуття будуть настільки сильними та яскравими. 

– Ти впевнена, що нам можна? – питає Мирон перед тим, як зняти з мене одяг. Сам він вже без футболки і я нізащо не готова зупинятися.

– Впевнена, – кажу. – Я хочу цього.

Мирона не треба просити ще раз. Він дуже швидко знімає з мене одяг, а тоді і його речі падають на підлогу. Цієї ночі він дуже обережний, але це зовсім не впливає  на результат. 

Йому доводиться затулити мій рот поцілунком, щоб крики задоволення не розносилися будинком. Я не можу контролювати власне тіло, тому що оргазм дуже сильний. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше