- Глава 20.2 -

– Все добре? – питає Мирон, коли повертаюсь у вітальню. 

– Так, – кажу. – Телефонував мій тато. Завтра вони з мамою приїдуть в місто і хочуть мене побачити. 

– Ти не виглядаєш щасливою, – помічає Мирон.

– Я люблю своїх батьків і знаю, що вони мене люблять, та між нами є певна прірва. Батьки люблять мене повчати й часто нагадують про те, що все могло б бути інакше.

– Ти про вагітність зараз? – хмуриться чоловік. 

– І про неї теж, – відповідаю. – Як би там не було, я маю з ними зустрітися. 

– Давай я з тобою піду. Думаю, твоїм батькам буде цікаво познайомитися з батьком твоєї дитини.

– Не думаю, що це хороша ідея, – випалюю. Чесно кажучи, я не очікувала, що Мирон це запропонує. З одного боку, було б правильно взяти його з собою, а з іншого… страшно за реакцію батьків. 

– А я думаю, що хороша, – Мирон усміхається і таким впевненим мені здається. – Даси мені знати, де відбудеться зустріч. Я приїду. 

І що тут сказати? Я вирішую мовчати. Якщо Мирон хоче, то хто я така, щоб йому відмовляти? 

Після вечері знову повертаюсь у спальню і довго не можу заснути. Все думаю про батьків, про Мирона і всю цю ситуацію загалом. Я не знаю, як пройде ця зустріч, але мені приємно те, що Мирон хоче піти зі мною. Він же то розуміє, що тато його появі не зрадіє, але готовий прийти. 

Наступного ранку Мирон готує для нас сніданок. Я одягаю свої речі та відчуваю себе трохи впевненіше. Жую бутерброд і дивлюсь, як Мирон попиває свою каву. Мені здається, що ось просто зараз він скаже, що не піде на зустріч. Що передумав. Але Мирон мовчить. І це дивно.

– Я відвезу тебе додому, а коли знатимеш час зустрічі – набери мене. Добре? – просить, коли спускаємось ліфтом вниз. 

– Ти не передумав? – все-таки вирішую запитати. 

– А мав? – усміхається. – Ні, не передумав. Тому не хвилюйся. Я візьму весь удар на себе. 

Здається, Мирон навіть не розуміє, що своїми словами потрапив у десятку. Йому дійсно доведеться відбиватись від ударів мого батька. І від того, як він буде триматися, залежить дуже багато. 

Він привозить мене до будинку своїх батьків, а сам їде на роботу. Як тільки заходжу всередину, мене зустрічає Олена Станіславівна. Звісно, у неї багато питань до мене. 

– Між мною та Мироном нічого не змінилося, – кажу. 

– Шкода, – зітхає. – Він не робить жодних спроб налагодити стосунки?

– Робить, але не так просто пробачити все.

– Я розумію, – киває жінка. 

До обіду займаюсь тим, що гуляю територією. Чекаю на дзвінок батька з певною часткою тривоги, але морально готуюсь до зустрічі. 

Тато телефонує близько третьої години дня. Називає адресу ресторану і пропонує мене забрати, щоб власними силами не діставалась туди. 

– Я буду не одна, – кажу. – Батько моєї дитини хоче познайомитися з вами.

– Навіть так? – хмикає тато. – Я заінтригований. Чекаю на зустріч з цим горе-татусем. 

Я дуже хвилююсь, що Мирон все ж передумає і не приїде на цю зустріч. Я не можу довіряти йому повністю і трохи шкодую, що розповіла татові про появу Мирона. Якщо він не прийде, це буде ще один доказ того, що я обрала абсолютно жалюгідну людину на роль батька своєї дитини. 

Набираю Мирона, але він не відповідає. Роблю це ще кілька разів, але нічого не змінюється. Відчуваю себе дурепою. Розуміла, що так буде, але повірила йому… 

Вирішую більше не телефонувати та пишу Мирону повідомлення з адресою ресторану. Не знаю навіщо. Мабуть, ще сподіваюсь на диво. 

Водій Олени Станіславівни везе мене до ресторану в призначений час, і коли заходжу всередину, бачу батьків за столиком. Вони розмовляють про щось і поки що мене не помічають. 

Поки наближаюсь кілька разів глибоко вдихаю та видихаю. За час, що ми не бачилися, батьки практично не змінилися, а от я – так. Востаннє вони бачили мене ще на перших місяцях вагітності. 

– Привіт! – кажу, наблизившись до столика. 

– Привіт, люба! – першою мене обіймає саме мама. – Як ти?

– Чудово, – відповідаю.

– Ти одна? – тато також обіймає, але голос залишається серйозним. – І чому я не здивований? 

– Давай не будемо про це. Ми так давно не бачились, – прошу. 

Я знаю, що тато не може тримати це в собі. Саме тому ми й сварилися надто часто, коли жили разом. Мама – точна його копія, і тільки я завжди спокійна та зосереджена.

– Сідаймо за стіл, – говорить тато. – Якщо батько твоєї дитини вирішив проігнорувати цю зустріч, то говорити я буду з тобою. А питань у мене багато, Ярославо.