Дитина від тебе, босе

- Глава 20 -

Мирон показує мені спальню, а сам повертається у вітальню, щоб працювати. Дощ продовжується, і я сідаю на край ліжка. В одязі Мирона, у його квартирі, на його ліжку. Це так дивно й одночасно хвилююче. 

Сьогодні ми наче стали на крок ближчими. Може мені здається це, а може і ні. 

Хвилин п’ять просто сиджу, а потім не можу втриматись і лягаю на ліжко поверх ковдри. Під шум дощу та аромат парфумів Мирона засинаю. 

Прокидаюсь різко і не можу зрозуміти, де знаходжусь. У кімнаті темно, за вікном також. Намацую рукою телефон – і екран освічує моє обличчя та частину кімнати. 

Згадую, що заснула в спальні Мирона, але точно знаю, що пледа на мені не було, а зараз є. Це що виходить, Мирон приходив сюди й вкрив мене ним? 

Вирішую піти на пошуки чоловіка, тому що… хочу їсти. Проспала довго, а тепер бурчить шлунок. У коридорі вмикається світло і тут телефон мені не знадобиться. 

Заходжу у вітальню і бачу Мирона на дивані. Він спить, закинувши одну руку за голову, а увімкнений ноутбук стоїть на столику. Схоже, так працював, що аж заснув.

Розумію, що шукати їжу, поки господар спить – якось неправильно, тому вирішую розбудити Мирона. Не знаю тільки, як це зробити… Нахиляюсь над ним і торкаюсь плеча своїми пальцями. Легенько стискаю і відкриваю рота, щоб його покликати, але несподівано Мирон розплющує очі. 

– Пробач, – відступаю і забуваю про столик, котрий стоїть позаду. Зачіпаю його ногами та починаю завалюватись назад. На щастя, Мирон встигає схопити мене за руку і тягне на себе. 

Всього доля секунди, а я вже сиджу у нього на колінах і завмираю як мишка. 

– Все добре? – питає хрипло.

Ну як сказати? Я на колінах у Мирона й одна його рука у мене на животі. Син миттєво оживляється і починає штовхатися. Мирон це відчуває і… усміхається.

– Все добре, – кажу збентежено. – Відпустиш мене?

– Посидь ще трохи, – просить. – Він завжди такий активний? 

– Не завжди, – кажу. – Мабуть, твою присутність відчуває.

Мирон продовжує тримати руку на животі, а я дозволяю йому це. Всього трохи – і ми знову станемо чужими. 

Вся магічність моменту розвіюється тоді, коли мій шлунок в черговий раз нагадує про себе. Мирон це добре відчуває і піднімає погляд до моїх червоних щік.

– Ходімо, будемо тебе годувати, – він усміхається і таки відпускає мене. 

Встаю, поправляю одяг і прямую до кухонного столу. Тільки зараз помічаю на ньому пакет з логотипом ресторану. Схоже, Мирон завчасно подбав про те, щоб я не залишилася голодною. 

Він сам дістає все з пакета і розкладає все на столі. Ну а я беру виделку в руку і починаю їсти. 

– Чому ти так на мене дивишся? – питаю, пережувавши шматок риби. 

– Чому я раніше не помічав, яка ти гарна? – заявляє, а я червонію в черговий раз. Сьогодні Мирон сам на себе не схожий. Занадто хороший. 

– До Єви мені далеко, – відповідаю.

– Це ти так думаєш, – відповідає. – Насправді ти абсолютно інакша. І зараз я не про те, що зверху. І не про те, що чимось гірша за неї. Ти краща. В тисячу разів. Тільки я чомусь цього не помічав. 

Мені приємно чути такі слова від Мирона, але вони абсолютно нічого не змінюють. От якби Мирон сказав мені це в той час, коли я повідомила йому про вагітність, все могло б бути інакше. 

Я нічого не відповідаю на його компліменти. Їм мовчки та думаю про все, що зі мною відбувається. Дощ припиняється і є бажання поїхати в будинок батьків Мирона, але я розумію, що вже пізно і на цю ніч я залишусь тут. 

Мирон сам прибирає зі столу, а я йду на диван дивитися телевізор. Вмикаю якусь комедію і намагаюсь сконцентруватися на ній, а не на чоловікові, що зараз поряд. 

Коли мій телефон починає дзвонити, я думаю, що це Артур або Оксана, але бачу номер тата – і миттєво починаю хвилюватися. 

– Я зараз, – беру телефон і йду у спальню, щоб поговорити. – Я слухаю. 

– Привіт, Ясю! Як ти? – питає стримано.

– Чудово, – кажу. – Повернулася в Україну.

– Це я вже знаю. З Артуром сьогодні говорив, – відповідає тато. – Чому не набрала? 

– Ти знаєш чому. Не хочу вас турбувати. 

– Ясю, завтра ми з мамою будемо в Києві. Якщо ти не проти, можемо зустрітися.

– Завтра? – перепитую. Це дуже несподівано. Але разом з тим я наче і рада, що зможу побачити батьків. – Звісно, я не проти. 

– Тоді я наберу тебе, коли ми звільнимось. Добре?

– Звісно. Я чекатиму, – відповідаю і тато закінчує виклик. 

Дивлюсь на телефон і досі не можу зібрати себе докупи. Я і не думала, що зустрінусь з батьками до народження сина. Але якщо вони приїдуть – просто не можу відмовитися від зустрічі. 

Тато дуже сильно мені допоміг, і які б не були між нами стосунки, я буду рада їх побачити. Сподіваюсь, що і вони також. 

Сьогодні трохи пізніше глава)




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше