- Глава 16.2 -

– Ти поговорив з Євою? – питає Олена Станіславівна. 

– Так. Ми все з'ясували та розійшлися, – пояснює. 

– Так просто? – дивується жінка. – Ти ж кохав її так сильно. Хіба можна так легко відпустити жінку, яку кохаєш? 

– Мені здається, що я помилився і це зовсім не кохання було, – відповідає. – Я хочу спробувати налагодити стосунки з Ясею. Можливо вона дасть мені шанс.. 

– Яся хороша дівчина, і я була б щасливою, якби ви стали парою, – говорить Олена Станіславівна. – Але… це їй вирішувати треба. Ти ж розумієш, що образив її дуже сильно.

– Розумію. Я все розумію.

Думаю, що підслуховувати немає сенсу, тому повертаюся в палату. Ці двоє одразу дивляться на мене – і стає ніяково. Невже вони розуміють, що я все чула? 

– Все добре? – питає Мирон і руку мені подає. 

– Так. Я сама можу. Дякую, – йду до ліжка, показово ігноруючи його допомогу. Роблю це не тому, що не хочу її приймати, просто його слова про те, що між ним і Євою дійсно все закінчено, мене дивують. Я до останнього не вірила, що він каже правду, а тут таке… 

Сідаю на ліжко і дивлюсь на цих двох. Мені трохи ніяково і я не знаю, про що ще можна з ними говорити. 

Олена Станіславівна наче відчуває мій стан і прощається. Коли вона йде, я дивлюсь на Мирона, який сідає в крісло поруч зі мною і розглядає прискіпливо. 

– Я чув твою розмову з мамою, – говорить. – Я не знав, що ти настільки самостійна. Пробач, що ніколи не цікавився твоїм життям. 

– А якби цікавився, це щось би змінило? – питаю.

– Мабуть, ні, – стенає плечима. – За своїми незрозумілими почуттями до Єви я втратив з вигляду дуже багато важливих речей. Я зрозумів, що зовсім тебе не знаю, а тобі народжувати скоро. 

– Твоя обізнаність чи необізнаність у мені нічого не змінить, – кажу. – Те, що ти починаєш думати відкрито, не прикриваючись почуттями до Єви, звісно, тішить, але нічого не змінює. 

– Я розумію, – Мирон киває і підводиться на ноги. – Я поїду на роботу. Якщо щось буде потрібно – просто подзвони.

– Добре, – відповідаю, хоча насправді ми обоє розуміємо, що телефонувати я не буду. 

Коли Мирон йде, я також підводжусь і наближаюсь до вікна. Хочу побачити, як він сідає в автівку і їде. Добре, що вікна виходять якраз туди, де парковка.

В момент, коли за спиною гримають двері, мені здається, що це Мирон щось забув і повернувся. Повертаюсь до нього обличчям, але бачу… Єву. Її ненависний погляд викликає мурахи по шкірі. Дівчина виглядає як завжди ідеально, і коли її погляд опускається на мій живіт, я одразу накриваю його руками. 

– Що ти тут робиш? – питаю стримано. 

– Прийшла тебе провідати, – цідить. – Було цікаво побачити ту фатальну жінку, що забрала у мене нареченого і зганьбила мене на все місто. 

– Я тут ні до чого, – відповідаю. – Це було рішення Мирона. 

– Ну звісно! – фиркає. – Ти ж спеціально повернулася, щоб розповісти йому про дитину. У Мирона просто вибору не залишилося. Думаєш, він коли-небудь покохає таку, як ти? Хіба що заради дитини з тобою буде. 

– Все сказала? – питаю холодно. Мені неприємні слова Єви. Вона знає, куди треба бити, щоб боліло найбільше. 

– Не все! – цідить. – Я сподіваюся, що ти зникнеш кудись разом зі своїм виродком, а Мирон зрозуміє свою помилку! 

– Що тут відбувається? – двері палати відкриваються і на порозі з’являється Артур. Він бачить Єву і все розуміє. – Якого біса ти сюди прийшла?! 

– Тебе забула спитати! – фиркає. 

Тільки от Артур не збирається церемонитися з нею. Хапає за руку і практично силою виштовхує з палати. 

Коли залишаюсь одна, гладжу живіт і відчуваю якесь розчарування всередині. Мені здається, що ми з Мироном ніколи не будемо разом. Що б він там не говорив, я ніколи не зацікавлю його як жінка. Це все заради дитини, і хоч би що там було, я рада, що Мирон хоча б свого сина готовий визнати. Ну а я якось переживу. Мені ж не вперше. 

З понеділка буду оновлювати книгу двічі на день. Давайте оберемо годину) Перше оновлення традиційно о 6 ранку, а друге коли ставимо? Ваші ставки?