- Глава 16 -

Сідаю навпроти нього і відчуваю себе, наче на справжньому побаченні. Мирон наливає мені соку в склянку і собі теж. На столі стільки всього, що навіть не знаю, за що братися. Шлунок голосно бурчить, і я червонію.

– Їж, Ясю, поки їжа не охолола, – киває на стіл, і я беру в руки прибори. 

Їмо мовчки, і мене сильно дивує те, що поруч з Мироном відчуваю себе спокійно. Збентеження зникає і я насолоджуюсь смачними стравами. 

– Дякую, – кажу, коли їсти більше не можу. – Було смачно. 

– Ти можеш відпочивати, а я попрошу прибрати все, – він підводиться на ноги та наближається до мене. – Давай руку. Проведу тебе до ліжка. 

– Так тут один крок всього, – хмикаю. 

– Цілий крок, Ясю, – усміхається, і я руку подаю. 

Мирон мене проводить, а коли лягаю, бере в руки ковдру і сам мене вкриває. 

Мені здається, що не засну, поки тут прибирають, але як тільки голова торкається подушки, заплющую очі й свідомість вимикається. 

Наступного ранку прокидаюсь не одна, але поруч не Мирон, а Оксана. Подруга мене обіймає і хоче знати, що ж сталося. Розповідаю все коротко, не вдаючись у подробиці. Про те, що Мирон скасував весілля – також мовчу. Просто не знаю, чи відомо про цей факт у компанії. Якщо ні, то не варто мені про це говорити. 

– А що там між Мироном і Євою? Вони одружилися? – питає. – Просто в офісі ходять чутки, що весілля не було. Ти щось знаєш про це? 

На щастя, від відповіді мене рятує Олена Станіславівна. Жінка не просто прийшла мене провідати, вона принесла справжній домашній сніданок. 

Оксана прощається, але обіцяє зайти ще, а я не розумію, чому ми з подругою так сильно віддалилися. Моментами мені здається, що Оксана може розповісти комусь щось зайве. Я не люблю плітки й ще більше не люблю займатися ними. 

В Оксани багато подруг у компанії, і можливо, навіть не хотячи, вона може сказати щось зайве. Саме тому останнім часом я практично нічого їй не кажу. 

– Я говорила з лікарем, – Олена Станіславівна сідає в крісло поряд і спостерігає за тим, як я їм. – Якщо аналізи будуть хороші, через день-два тебе відпустять додому. Звісно, під цілодобовий нагляд. 

– Це хороші новини, – кажу. – Не люблю лікарні. 

– У минулому хворіла часто? – цікавиться жінка. 

– У дитинстві хворіла. Будь-яке захворювання закінчувалося лікарнею, – розповідаю. – Батькам довелося намучитися зі мною. І це при тому, що у мене є молодша сестра є. Вона ревнувала, адже мама була змушена бути зі мною в лікарні. Коли я підросла, то вирішила жити самостійно. Вступила, куди хотіла, і знайшла житло. При цьому підробляла, щоб його оплачувати. Батьки, котрі можна сказати, пилинки з мене здували, злились, а я хотіла стати самостійною і якоюсь мірою зняти з них відповідальність за себе. 

– Як твої батьки відреагували на те, що вагітна? – питає Олена Станіславівна.

– Емоційно, – усміхаюсь. – Тато хотів знати хто батько, щоб відірвати йому голову, але потім заспокоївся. Я поїхала за кордон і ми знову не бачилися кілька місяців. Я люблю своїх батьків, але не хочу їх тривожити. Нехай живуть для себе. 

– Отже, ти абсолютно самостійна, – підбиває підсумок Олена Станіславівна. 

– Можна й так сказати. Я знаю, що тато завжди мені допоможе, але звертаюсь до нього тільки в крайньому разі. 

Саме в цей момент у палату заходить Мирон. Двері були прочинені, і тепер мені цікаво, чи чув він нашу розмову. Все-таки Мирон нічого про мене не знає. Йому моя біографія не була цікавою. 

– Добрий ранок! – вітається.

– Привіт, синку! – Олена Станіславівна встає та обіймає Мирона. – Як справи? 

– Добре все, – відповідає і переводить погляд на мене. – Ти як?

– Краще, – коротко кажу. – Я вас залишу на хвилинку.

Сьогодні дійсно відчуваю себе значно впевненіше. Сама йду у вбиральню і роблю необхідні процедури. Коли збираюся виходити, чую розмову Мирона і його матері. Не хочу підслуховувати, але тема дуже цікава, тому завмираю і прислухаюся.

Дякую за вашу підтримку)