- Глава 15 -

Ярослава

Розплющую очі і пробую пригадати, що сталося. Я їхала в автомобілі, розмовляла по телефону, а потім – темрява. Здається, я в аварію потрапила і зараз у лікарні. 

Рука тягнеться до живота – і страх сковує кожну частинку тіла. Хоч би з сином нічого не сталося… Я відчуваю поштовхи під долонею і видихаю. Тепер залишилося дізнатися, що зі мною не так. 

Біла стеля дратує. Не люблю лікарні. Хочу сісти, але не наважуюсь. Голова страшенно болить. А ще я можу нашкодити дитині. 

– Ти прокинулась! Як себе почуваєш? – Олена Станіславівна дивиться на мене прискіпливо, а я не розумію, що вона тут робить. 

– Як мій син? – питаю, але язик ледве ворушиться. 

– Все добре з ним. На щастя, не постраждав, – відповідає. – А от тобі дісталося. Тому навіть не думай вставати, поки лікар не дозволить! 

– А як ви тут опинилися? – питаю. 

– Мені Мирон сказав, що ти тут. Весь цей час він поруч з тобою був, але сьогодні я його змінила. 

– Він був тут? – здивовано перепитую. Щось мені у це не віриться. – У нього ж весілля було. 

– Не було, – зітхає Олена Станіславівна. – Мирон скасував все і до тебе помчав. 

Мабуть я досі сплю, тому що все те, що чую від цієї жінки, здається мені неможливим. Вона точно про Мирона мені каже? Про Мирона, котрий довгий час мріяв зробити Єву своєю дружиною? 

Олена Станіславівна більше нічого не пояснює. Виходить, коли заходить лікар, і в цей час мене оглядають. 

Лікар також підтверджує, що дитина не постраждала. А от мені деякий час доведеться провести тут. Та я готова на це, лиш би з сином усе добре було. 

Коли лікар йде, я знову засинаю. Все-таки сил ще не так багато і сон зараз – це найкращі ліки. 

Наступне моє пробудження відбувається під вечір. За вікном сутінки, а в палаті я не одна. 

– Прокинулась? Як себе почуваєш? – Мирон не зводить з мене погляду. Він сидить у кріслі поруч і здається мені дуже втомленим. Дуже цікаво, що забрало у нього так багато сил? Мабуть, шкодує, що весілля не відбулося. І знову я у всьому винна.. 

– Добре, – кажу тихо. – А ти? 

– Чому питаєш? – Мирон нахиляється вперед, щоб бути ближче до мене. 

– Твоя мама розповіла, що весілля не було. Мені шкода, – шепочу. 

– Ти тут ні до чого, Ясю, – спокійно відповідає. – Це було моє рішення. 

– Але ж ти кохаєш Єву! 

– Між нами все закінчилося, – і знову цей спокій у голосі. – Я навіть радий, що зупинився вчасно. 

Я нічого не розумію. Що з Мироном не так? Він дійсно щасливий, що розійшовся з Євою? Але чому? 

– Я не розумію… – шепочу. 

– Ясю, пробач, що був таким ідіотом. Я хочу все виправити. Розумію, що сильно тебе образив, але… Якщо ти даси мені шанс…

Про який шанс він говорить? Між нами нічого не може бути! Я тільки змирилася. Навчилася жити без цих думок про нього, а Мирон знову все по-своєму зробив. 

Я не вірю, що він відпустив Єву. Не вірю, що мене кохає. Не можна розлюбити одну й одразу закохатися в іншу. Кохання має бути одне і на все життя, а все інше – це не кохання. 

Мені не доводиться відповідати Мирону просто зараз, тому що від відповіді мене рятує Артур. Він практично вривається у палату, йде до мене і сідає на краєчок ліжка. Бере за руку і цілує пальці. 

– Як же ти мене налякала! – випалює. 

– Пробач, – мені дійсно соромно. – Ти що, заради мене прилетів? 

– А ти думала, що я зможу працювати, знаючи, що ти тут? – фиркає. – Не зміг! 

– Як твоя машина? Сильно постраждала? – злякано питаю. 

– Машину можна відремонтувати. Не думай про це. Що лікар каже? 

– З сином усе добре, а мені доведеться тут залишатися, – пояснюю. 

– Була б моя воля, я б тебе до пологів звідси не випускав. Так надійніше, – бурчить. 

– Гей! Та аварія – прикра випадковість! – випалюю. – Я не винна навіть! 

– Знаю. В машині реєстратор є, – відповідає. – Я з цим розберуся, а ти відпочивай і набирайся сил. Як тільки тебе випишуть – відправлю додому. 

– Яся тут залишиться! – подає голос Мирон, і ми з Артуром дивимось на нього. – Вона буде жити в будинку моїх батьків. 

– Це правда? – Артур знову фокусує погляд на мені. – Думаєш, що варто залишатися? 

– Я пообіцяла, – стенаю плечима. – Тому залишаюсь.