- Глава 14.2 -

Мирон

Дорога до лікарні здається мені безкінечною. Єдине, про що можу думати – це Яся. Ніякої Єви навіть близько немає, і це дивно. Я залишив її біля вівтаря. Єва мені цього не пробачить. А може і не треба? Може, це сама доля дала мені знак, що не варто одружуватися? 

Так, жорстокий знак, але, мабуть, саме на такий я і заслужив. 

Залишаю автомобіль на парковці біля лікарні і разом з мамою йду всередину. В реєстратурі намагаюсь дізнатися де Яся, але поки жодної інформації немає. Кажуть чекати.

– Мироне, ти дійсно відправляв Ярославу на аборт? – питає мама, а я дратуюсь.

– Зараз не найкращий час, щоб про це говорити, – ціджу. 

– Отже, це правда, – мама зітхає. – Навіщо? Якщо не хотів цю дитину, міг же просто відмовитися, що в результаті і зробив. Але ж аборт… А якби Яся погодилася на нього? 

– Я знаю, що зробив неправильно. На той момент взагалі головою не думав, – кажу.

– Так ти і зараз не дуже думаєш, – шипить мама. – Навіть не уявляю, що ти маєш зробити, щоб ця дівчина тобі пробачила. Вона ж така хороша і так щиро тебе кохала. Шкода, що ти був засліплений почуттями до Єви. Жінки, яка ніколи не дасть тобі того, що ти хочеш. 

Мама відвертається до вікна, а я не знаю, чи варто щось відповідати. Вона все правильно сказала. Я ідіот. Мене цікавить Яся. Цікавить як жінка. Я зовсім нещодавно почав це розуміти. Так, вона повна протилежність Єви, але при цьому я можу довго розглядати її живіт. Потім піднімаюсь до очей та волосся. 

Яся справжня. Така, як є. Вона не старається бути кращою для когось. Вона і так найкраща. 

У нас може вийти щось, якщо я зможу все виправити. Я готовий спробувати, але чи готова сама Яся?

Думаю, її не сильно вразить те, що я покинув Єву. Час втрачено. У мене так багато було можливостей все змінити, але треба було дійти до цього моменту, щоб очі відкрилися. 

В момент, коли двері відкриваються і до нас виходить лікар, я першим до нього поспішаю, а мама за мною. 

– Що з Ярославою? – питаю нетерпляче.

– А ви хто їй будете? – питає. 

– Батько її дитини, – випалююю.

– Ярослава зараз спить. У неї травма голови, але життю дитини нічого не загрожує. 

– Я можу її побачити? 

– Так. Тільки недовго, – лікар проводить мене до дверей і пропускає в палату. 

Саме в момент, коли переступаю поріг, відчуваю себе дуже ніяково. Навіть налякано. Яся спить, вкрита ковдрою, але її живіт все одно добре видно. Її обличчя бліде, а на лобі пластир. Лікар сказав, що вона одужає, але я все одно хвилююсь. 

Це вперше в житті я щиро за неї хвилююсь. 

Наблизившись, сідаю в крісло поряд і беру її маленьку руку у свої долоні. Не впевнений, що зможу зробити це, коли вона прокинеться, тому користуюсь моментом. 

– Пробач, – шепочу. – Я обіцяю, що буду хорошим батьком нашому синові. Можливо, у нас з тобою буде шанс стати парою. Я хотів би спробувати, якщо ти дозволиш, звісно. 

Яся мовчить. Не прокидається. Відчуваю, як в кишені вібрує телефон, дістаю його і бачу, що це Захар. 

– Що там з Ясею? – питає, як тільки відповідаю.

 – В лікарні, – кажу тихо, розглядаючи її обличчя. – Спить ще. 

– Гості розійшлися. Єва втекла кудись зі сльозами на очах, – розповідає Захар. – Мироне, ти знаєш, як я до неї ставлюсь, але зараз ти вчинив не по-чоловічому. Поговори з нею. Не закінчуй все так. 

– Я сам це знаю, – кажу сухо. – Все вирішу, як тільки Яся прокинеться.

– Ти так швидко помчав у лікарню, – продовжує брат. – На мить в мою голову закралася думка, що Яся тобі не байдужа. Тепер я не розумію, що це було. Ти за дитину так злякався?

– За обох, – кажу, і це чиста правда. – Я злякався за обох. 

– Молодець, – хмикає Захар. – Нарешті хоч якесь прояснення в твоїй голові. 

– Це точно, – усміхаюсь і закінчую виклик. Не втримавшись, накриваю живіт Ясі поверх ковдри і навіть так відчуваю поштовхи сина. 

Я хотів його вбити… І це було моє свідоме рішення. Зараз розумію, що хочу побачити його народження і потримати на руках частинку себе. 

Мама має рацію, я можу отримати значно більше, ніж втратив. Треба лише докласти зусилля. Тепер це моя першочергова мета, і я не відступлю. Навіть заради кохання усього життя, котре насправді було тільки захопленням.